FLORES PARA LOS MUERTOS
I
не співайте мені пісень,
які пахнуть зів’ялими вінками,
голосінням скрипок крізь воскові пальці
не будіть мене,
не світіть квітами свічок
в мої скляні очі,
бо я не можу знести запаху костей
під втікаючою шкірою,
бо мені ввиджаються сумні похоронні ритуали
чому хвости цигарок
говорять до мене про урни?
чому стіни кімнат
говорять до мене про труни?
чому обличчя інших
сміються до мене черепами?
чому пісні гітар
співають про мою смерть?
я знаю,
я згубив своє тіло
в натовпах спітнілих днів,
сливковою тінню
я падаю на картки доріг
(о, як синію я!),
на обличчя інших
(о, як синію я!),
не лишаючи сліду,
несений вітром, як голос,
я пролітаю вулицями,
зачіпаючись за гострі щоки будинків,
роздираючи себе на стрічки
(о, як співає моя тінь,
як мелодійна поверхня шовку)
вітайте,
я прийду до вас,
не ламаючи тиші,
я ляжу, як квітка, між вами,
стята квітка,
із слизькою рідиною на обрізаних ногах,
вітайте,
я є один із вас,
недалекий і ненепокірний
II
я мусітиму піти колись,
одного гарячого пополудня,
вдягнений в чорний, дещо тісний одяг,
із китицею білих квітів,
і запалити їх на ваших гробах
я сидітиму довго на теплих кам’яних спинах,
із прив’ялою пам’яттю коливаючись в повітрі,
не думаючи ясно про вас,
але будучи разом з вами
я проходитиму висохлими ріками доріг,
читатиму уважно монотонні вірші ваших імен,
очима чи пальцями, і устами,
ховатиму своє обличчя від очей неба,
затикатиму свої вуха від язиків життя
під кам’яними обкладинками
ви лежатимете нерозкриті,
як значення деяких неясних слів,
прислухаючись до шелестіння мого язика,
до монотонного співу моїх ніг,
прощаючись зі мною і дещо злобно кажучи:
до побачення, молодий чоловіче
III
не тужіть,
як болем, тліючим десь глибоко,
як призабутим поличником,
не тужіть за рухом і холодним волоссям вітрів,
лежачи в тілі землі
із жахливою усмішкою в зубах,
не тужіть
ви знаєте про молодих мужчин,
які божеволіютъ в холодних кімнатах,
які вішають свої тіла,
як покірні чорні плащі,
ви знаєте про молодих дівчат,
які люблять літати з вікон високих будинків,
наповнивши яму грудей повітрям
і зробивши очі білими, як яйце,
ви, врешті, знаєте скриті постанови,
що шепочуть запорошеними устами,
тихо, як підошви на піску
чи жалко вам за мокрою білизною днів?
чи ви хочете почути її долоні на ваших обличчях?
чи може ви тужите за сонцем,
яке сміялося з ваших старанних вчинків?
не тужіть,
ви лежите білими статуями
в кімнатах чорних шовків,
непорушні, спокійні, байдужі,
вас не будять пальці дощу
на натягнутій шкірі землі,
вам не дере обличчя руками
конаюче в крові сонце,
ви п’єте голодними ротами очей ніч,
сміючись із її лякання,
не тужіть!
(3 votes, average: 4,33 out of 5)