БУДЕННІ ДІАЛОГИ НА БОЛЮЧІ ТЕМИ
I.
“Чи добре відійти від батьківщини
і весь свій вік прожити в чужині?
(Хоч би які були на те причини!)”
Я знаю, що ти скажеш, друже, – “Ні!
Хто раз пішов у світ, щоб не вертатись,
той біль і гріх рахує в множині:
не може він на рідну землю стати,
ні житом на чорноземі рости,
ні коренем у глибину вростати,
ні словом рідним, теплим і простим,
ділитися з людьми, неначе хлібом,
ані в прийдешнє зводити мости
синів синами й внуками – малі бо
в обличчі невмирущості народу
політики, що вправо йдуть чи вліво.”
“Так. Емігрант – без дому, і без роду,
мандрівником самотнім йде у світ,
планети дивну пізнає природу,
відгадує прадавній людський міт
і вчиться жити з гідністю, на волі,
чужих батьків вивчати заповіт,
і, зрозумівши суть складної долі
народу, що страждає від прокази,
шукає ліків – вперто і поволі –
і гине в ролі цій, як камікадзе.”
II.
“Чи можна жити в світі без любові,
без ніжності, без людського тепла,
без дружньої і щирої розмови?
Скрізь розцвіли зрадливі квіти зла:
чеснота нині – хамства панування,
підлота павутиння розплела…
Чи всі шляхи ведуть в розчарування?
Невже не буде за любов і труд
слів вдячності, заплати і признання?
Як сплямить чисту душу лайки бруд,
як заплює брехня все найдорожче,
що лишиться з омріяних споруд?
Чи у фіналі життєвої прощі
уже нема рятунку для душі,
щоб у житті лишитись переможцем?”
“Життя – не торг. Думки про зиск лиши!
Любов – сама в собі є зиск прекрасний
усім, кому вона – життя рушій,
хто вірний сам собі і мрії власній.”
III.
“Де твій читач, поете-емігранте?
Хто купить віршів наболілих том?
Навіщо доторкаєшся до ран ти
старого слова творчим долотом?
Самотній ти – ніхто не знає хто ти!
Живи, як всі! Чому б не йти з гуртом?
Чому без гонорару й заохоти
плекаєш дивний цей анахронізм?
– Вмирає мова наша, дон Кіхоте,
не в моді ліберальний гуманізм!
Візьми ось мову кращої з імперій,
прийми новий і всемогутній “ізм”
і відчини собі в майбутнє двері:
там – замість книг – комп’ютер і екран
твій вплив на маси понесуть в етері
могутніше, ніж Біблія, Коран…
Не наживеш великого добра ти,
як будеш лиш останній з могікан!”
“Спасибі за пораду, любий брате.
Я знаю: ти говориш без злоби,
та в мене вже ніяк не відібрати
того, що я всім серцем полюбив.
Цілющий лік у розпачі і тузі
цінніший за коштовностей скарби:
поезія – одна із тих ілюзій,
що надають життю і глузд і смак;
із нею ми – в довічному союзі.
А мова рільників і кожум’як,
бабусь неграмотних, дядьків упертих –
не дасть себе усмертнити ніяк:
не раз призначував її до смерті
всесильний імператорський декрет,
але вона уже не може вмерти
поки живий хоча б один поет.”
IV.
Ось знову – смерть. І звужується коло
близьких людей, що разом йшли в життя,
і дише пусткою юрба навколо,
і ближчає нірвана небуття.
Все, що в житті здобув, що мав, чим жив, –
під знаком вічності – лиш суєта…
Хто віри ласку-казку заслужив,
той нагороди жде на тому світі –
(хоча за ним ніхто ще не тужив…)
Чи варто без ілюзій і без мітів
прожити зайвий день на цій землі
в безглуздого страждання лихолітті?
Чи варто йти у непроглядній млі
до цих пізнань, що недоступні людям?
Весь поступ людства – іграшки малі
у космосі, що був, і є, і буде…
Який життя людського сенс і зміст?
Чим виповнити безпросвітній будень?”
“Людина на планеті – мов турист,
що раз в житті поїхав в Україну:
вбирай у себе атмосферу міст
і простір піль, і мову солов’їну,
і велич гір, і квітку у росі,
шукай в юрбі заховану людину –
молися проминаючій красі.”
1982
(3 votes, average: 5,00 out of 5)