СОНЕТИ
18
Чи порівняю із липневим днем
Тебе, що в ласках стриманіша й краща?
Погідне літо промине мигцем,
Оквіття рож вітрів поглине паща.
Буває, неба око так пече,
Що полиняє золото на хмарі.
Краса красу долає гаряче
В природи змінах, відданих загарі.
Твоє ж відвічне літо не зв’ялить
Ніде й нічим, – воно в тобі яскріє,
Не стане смерть у затінок манить
Тебе, як здійсниш ти останню мрію.
Допоки дише людство, бачить зір, –
Тобі життя даватимуть без мір.
46
Мій зір і серце – в пристрасній війні:
Жадає кожне повновладно мати
Твою увагу й погляди сяйні,
Щоб ними жити й довго раювати.
Говорить серце – в ньому ти живеш,
До нього зовсім око не сягає.
Та присягається мій зір без меж –
В його обладу ти ввійшла докраю.
Приляглі вирок винесли твердий,
Думки скріпивши правосуддям сили.
Щоб серце й зір не відали біди,
Обох їх чесно й мудро помирили:
Моєму оку – зовнішня краса,
А серцю – cерця схована яса.
71
Не плач за мною, як скінчу свій вік.
Мене забудь, коли жалоба дзвону
Звістить світам, що я назавжди втік
Від ницих днів – на ниці черви скону.
Забудь, читаючи, мої слова.
Я в тебе так закоханий надхненно,
Що хай твоя чудова голова
Не знає жалю в споминах про мене.
Коли мій вірш бере рука твоя,
В цей час я тлію під вагою плити;
Не повторяй моє мале ім’я,
З моїм буттям твоїй любові гнити
Дозволь, благаю, щоб розважний світ
Не кпив на нас відгомонілих літ.
154
Малий Амур недбало задрімав,
Поклавши збоку смолоскип любови.
І нагло німфи, що клялись між трав
Нести незайманість, лишили схови.
Взяла невинна чарівний вогонь,
Що хворе серце лікував мільйонам.
Та спав пустун, стомившись від погонь,
Беззбройним сном під полум’ям червоним.
Вона вмочила в крижаний ручай
Вогонь кохання, що палав квітчасто.
Мужі знаходили хворобі край
У тій воді, де всі купались часто.
Хоч як я гоїв тіло, – джерело
Мою любов згасити не змогло.
1952
(1 votes, average: 5,00 out of 5)