ОДРАД І ДОБРОСЛАВА
ЯРИЛІВ ДАР
“Дай нам радощі, Дажбоже! –
Загудів нарід полянський, –
Припади розмай-росою,
Звисни дощиком рясним”.
І раптово над хмарками
Похмурнів золотокудрий,
Блиснув блисками і громом,
Покотив прудкий Перун.
І повисли аж донизу
Срібляні дощі, як пряжа.
Під високим круговидом,
Наче пардус, мимрть грім.
Опромінена весною,
Красна райдуга зринає.
Буде, буде буйна повінь
Напувати ярину…
“Дай нам радощі, Дажбоже! –
Загудів нарід полянський, –
Пожени угору стебла,
Колосочки позерни”.
І з-над поля усміхнулось
Весняне лице Свароже,
У блакитній паполомі,
З ярим променем в очах.
Закільчилось повне зерно
В одволоженому грунті.
Розростається коріння
У масній землі сирій.
Та й шумітимуть же стебла
Під ласкавими вітрами!
Буде, буде під серпами
Важко, буде під серпами
Важко падати врожай…
“Дай нам радощі, Дажбоже! –
Загудів нарід полянський, –
Обділяй степи звіринням,
Чередами обсипай”.
І озвався козлоногий,
Вологай любий Волос,
Мов старий відун поспів’я
У дзвінку подув сопіль.
Потелилися корівки,
Окотилися ягниці.
Серце радощі лоскочуть
Пастухам і вівчарам.
А в балках, ярах, байраках
Явкотять малі звірята.
Буде, буде лукострільцям
І поживи, і розваг!
“Будь же славен, гойний Яре! –
Загудів нарід полянський, –
І Перун, Сварог, і Волос,
Що підкорені тобі”.
Будь же славен, гойний Яре!
Ти, яким Дажбог у травні
Виростав, щоб Хорсом стати,
Богом щедрих дозрівань!
ЗІЛІЙНИК
Із країв, де ходить кривич,
Де стоять ліси й тумани,
Олив’яні котить води
Прастарий Дніпро широкий.
Із країв, де снять ялини
І димлять уранці багна,
Де вовки чатують диків,
Сині хвилі випливають;
В’ються, в’ються між горбами,
Над полянським ринуть степом,
І виблискують під сонцем,
І під місяцем лисніють.
Як затихне городище
І на небо вийдуть зорі,
Повновидий вийде місяць,
До ріки спішить зілійник.
І бездонним, чистим зором,
Як вода з лугів джерельна,
Позирає в переливи,
Примовляючи сповільна.
Висне прядивом довгасто
Споловілий чуб на сонці,
І розводить ветхі руки
Ворушкі старечі пальці.
А з води зринає Лада,
Рястом прибрана богиня,
Між зеленого латаття
Посміхаєтсья блакитно.
“Поталань, дівоцька мати, –
Приговорює зілійник, –
Гойне щастя Доброславі,
Ждані радощі сердечні.
Дай же їй, ласкава мати,
Їй, що молиться Дажбогу,
Стріти юного Одрада,
Бо його кохає палко”.
І сплеснула рястом Лада,
Білі руки, як лілеї,
Підвела над синім лоном
І сховалася у воду.
Підставляє ветхі руки
Ворожбит, старий зілійник,
Дніпрової ловить бризки,
Щоб кропити Доброславу.
А під явором у лузі,
Край намету під горою,
На тичину похилившись,
Красна діва жде недрімно.
І приймає в коси бризки,
Щедрий дар богині Лади,
І кладе гранчасте зерно –
Ворожбитові дарунок…
Не шумить шуліка з хмари,
Не лопоче біла лебідь, –
Поспішає Доброслава
У поснуле городище.
Не горить ясне багаття,
Не сіяє красне сонце,
То вогнем полум’яніє
Молоде, дівоцьке серце.
ОДРАД
Гей, у полі на роздоллі,
Де вітри не знають спину,
Де чайок летючі хмари,
Де в ярах нявчать котюги,
У широкім чистім полі,
Де в байраках виють рисі,
Над привіллям походжає
Молодий Одрад із луком.
Від мережаного паса
Із буй-турової шкіри
Повисає войовничо
Довгий короб сагайдака.
Тятиву Одрад потягне –
І летить стріла під вовка;
Розважається від ранку
Молодий Одрад із луком.
Полотняні, сірі гачі
Оббивають пил із квітів,
Конопляна сорочина
Між раменами пітніє.
Тятиву Одрад потягне –
І дзвенить стріла співуча, –
Поточився дик тилатий,
Заганяє в землю ікла.
А з-під неба рине сонце,
Розливає вар текучий,
І дзижчать зелені мухи,
Як пухнатий джміль завбільшки.
Притомивсь Одрад від спеки,
Зняв із паса гострий кремінь
І батує скибу м’яса
Від стегна тремкого дика.
Кремінь з кременем зітнувся,
Іскри бризнули в бадилля,
У суху торішню тирсу,
Що спахнула вмить багаттям.
Дим, як хміль, угору в’ється,
Смачно пахне м’ясо тепле,
Ситтю крапає з лозини
І лоскоче ніздрі чулі.
І смакує лукострілець
Смагло в’ялену свіжинку,
І лягає спочивати
На байрачному узліссі.
Міцно спить Одрад, нівроку,
Вмілець лучного мисливства,
Вмілець доброго чинбарства,
Бачить сон між терниками.
ОДРАДІВ СОН
Загула земля довкола,
Ріки хвилями хлюпнули;
Із густого темінь-бору
Виходжає гордий обрин.
Занесе угору ногу –
І ступає на п’ять ліктів,
Кам’яну зачепить брилу –
І відколює півскелі.
Ще й сміється із Одрада,
Зневажаючи кепкує:
“І які це тут мурахи
Під ногами в обрів лазять?
Чи ж бо годні ви хоч муху
Та громадою вдушити?” –
Насміхає гордий обрин
І ворушить темним вусом.
Як не зніс Одрад образи:
“Ну, чого б то неподобі
Та свої погані руки
В наші землі посувати?”
І скипів шалено обрин,
Аж ричить, як хижий пардус:
“А виходь-но, муравелю,
Най тебе розчавлю нігтем”, –
І підняв довжезну руку,
Та Одрад метнувся спритно,
Гострий кремінь із-за паса
Миттю вихопив, як змія.
І ударив ним під ребра,
Затопив двогострий кремінь:
Похвалився глухо обрин –
Аж земля задвиготіла.
І ричить, сичить, колує
І приймає зміїв образ.
А в самого за плечима
Відростають гострі крила.
А в самого з-понад шиї
Пнуться вгору три обличчя,
Шість очей жахають жаром,
І дванадцять жал яріють.
“З’їм тебе!” – гукає обрин,
Триголовий змій гримучий, –
І своїм хвостом виляє,
Що аж зазубні гримочуть.
Та схопивсь Одрад за лука,
Вмілець лучного мисливства,
Тятиву наструнив туго –
Пронизав стрілою пащу.
Тятиву напнув удруге –
І поникла друга паща.
А за третьою стрілою
Змій без духу повалився.
І виймає гострий кремінь
Вмілець доброго чинбарства,
І з хвоста білує влучно
З тими зазубнями шкіру.
“Буде в чім сховати стріли
Буде!” – скрикнув і прокинувсь.
І побачив, як довкола
Хижо блимали котюги.
ДОБРИСЛАВА
Не з води пливе русалка –
Над Дніпром співає діва,
Красна, красна, як шипшина,
Між роменами розквітла.
Спинка з риб’ячої кости
Смолянисту чеше косу.
Ллється голос переливно –
Аж заслухалися верби:
“Ой, рости, рости Ой, приваб, ізваб
Смоляна косо, Зір очей тому
Дівоцькая красо! Одрадові мойому!”
І вплітає цвіт ромену,
Цвіт шипшини в чорну косу.
До дівчат, немов козуля,
Не побігла – полетіла.
А вітрець ганяє плахту,
Молодече тіло студить
І пустує над коліном,
Наче справжній розбишака.
Зупинилась Доброслава,
Напустила нижче плахту.
Білі, жовті, сині квіти
На собі спинили погляд.
Назбирала повних квітів
І сплела вінок барвистий.
Подивилась – він, як сяйвом,
Убирає в себе очі.
– Гей, роменовий віночку,
На моїй сіяй голівці!
І могутньо причаровуй
Серце юного Одрада. –
І притьмом, немов козуля,
Полетіла знов у балку,
Несучи жагу дівоцьку
В розбуялих палом грудях.
А вечірнє сонце гасне,
Таємнича ніч надходить,
І запалює Купала
На степу червінь-багаття.
КУПАЛЬСЬКІ ВОГНІ
Гоготить багряна ватра –
І конає синя темінь.
Кажани в густих байраках
Перегукуються лячно.
Гоготить багаття в полі,
На горбі за городищем,
Язиками пожирає
Приволочене гіллячя.
А навкіл танок виводить
У вінках ставні дівчата,
Міцно взявшися за руки,
І Купалу гучно славлять.
То сповільна, то рухливо
По землі дрібочуть ніжки,
Червоніючи від ватри,
Очі ваблячи хлоп’ячі.
Ось одна, немов лебідка,
Над вогнем перелетіла,
Поманивши за собою
Заприміченого хлопця.
І метнувся, наче сокіл,
Ощасливлений хлопчисько,
Переплигнув буйну ватру
Та й полинув навздогінці.
А за ним через багаття
Рвучко пари пролітають
І сміються, і гарцюють,
І Купалу гучно славлять.
Прошуміла Доброслава,
Мов нестримний диких вихор,
А за нею, наче сокіл,
Полетів Одрад моторний.
Діва – вбік, Одрад – за нею,
Діва – в яр, Одрад – навпрошки.
І сплелись гарячі руки,
І злились уста жагучі…
***
Будьте ж хвалені довіку
Над степами ночі сині,
Пожадливі бризки Лади,
І зілійник, і Купала!
1943
(3 votes, average: 2,00 out of 5)