Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові






ТИСА. ТИС

На вигинах пружна, як тисовий лук,
Ти линеш із лісу до лагідних лук,
Пронизуєш простір, як тисовий спис…
Скажи мені, Тисо, про дерево тис,
Повідай про древо своє родове…
А тиса – немає А Тиса – пливе,
Із гір смерекових біжить собі вниз
В сади-виногради, забувши про тис..
Що ж, Тисо, так само тікав я од гір.
Та, може, зберігся десь тисовий бір?
І от із лісничим я схилом іду
По тисову славу, а скорше – біду.
Я тисову гілку в долоні затис.
Гадалось, могутнє це дерево – тис,
Що хмари хапає і родить дощі,
А тут розбрелися дерева-кущі?
Лісничий і каже:- Які там бори,
Де діяло право неправе: бери!
На стріли отруйні, на вічні хрести,
А тисові довго потрібно рости.
Не вимчати вгору за жвавим вслід,
Бо тисова доля – на тисячі літ,
Бо правда неплинна у тисові є:
Потоне у хвилях, але не згниє.
Лісничий і каже: – Чи варто рости
Так довго і трудно у стріли й хрести,
Невже ми і досі для того слабі,
Щоб пам’ять лишати живу по собі?
…невидимий вирок над тисом повис.
А мудрість росте ще повільніш, ніж тис,
Та зріє, відводить від тиса напасть –
Останньому древу померти не дасть…
Крізь тисову тишу нам Тиса текла,
Рука загребуща нам тишу сікла.
І ніби минулось. І Тиса тече.
А ворог нам тишу і далі січе.
І проситься тиша у серце моє,
І, зрубана, тоне, але не гниє,
Її піднімаю з глибокого дна –
бо тиша у мене і в Тиси одна.
Вже стукіт сокири не раз її гриз,
Вона ж підростала із деревом тис,
У неї вціляли вогненні громи, –
Та дихає тиша моїми грудьми.
Супутничок мирно над Тисою зблиск.
Далеко від Тиси заснув собі тис.
Далеко від тиса у небі стою,
Між зорі виводжу планету свою.
А зорі – як зорі: ні добрі, ні злі,
А в мене маленький заказник землі.
Проснеться він добрим чи скинеться злим?-
Те буде й зі мною, що станеться з ним.
Тремтить у багатті вечірньому хмиз.
І жодної гілки – із дерева тис!

1983

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3,00 out of 5)

ТИСА. ТИС - СКУНЦЬ ПЕТРО