МІСЯЧНА НІЧ
Ці сині тіні на снігу,
Ці неяскраві тіні
Таку породжують жагу,
Немов при сотворінні.
Здається, тиша загримить
На світу половину –
І з тіней місячних за мить
Все виникнуть повинно.
Єдиний дух, носій жадань,
Розіллється усюди.
А плоть не знатиме страждань,
Бо плоті там не буде.
Душа полине в безмір літ
За речовим порогом –
В той вічний, безтілесний світ,
Що називають Богом.
Там ані горя, ні зітхань,
Ні голоду, ні мору…
Зненацька лось, дивак-сохань,
Постане серед бору.
Він так ітиме по снігу
Між синюватих тіней,
Що ти усю свою жагу
В земний обернеш іней.
І занімілий від краси,
Яку впізнать вдалося,
Ти світ захмарний віддаси
За горду постать лося.
За мову, за живі чуття,
За сосни в позолоті –
За нелегке земне життя
У крові і у поті.
А візьме душу грізний Бог,
Як твердить давня віра,
Хай знову ліпить нас обох –
Тебе й земного звіра.
Хай видасть повну міру скрут,
Страждань пекучу гору –
Аби він поселив отут,
В снігах нічного бору.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)