Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові

СЕМЕН ЯКЕРСОН З УКРАЇНИ

Про жида С. Якерсона – сотника Армії УНР.
Написана під враженням розповіді в Нью-Йорку поета
і есеїста Євгена Маланюка – старшини армії УНР.

1.

Пролетіли стрункі і хижі –
Центром штормів, ударом хвиж:
Де тут, де тут усі Парижі?
Не здивує нас і Париж!
Перекривлено шрамом рота,
З ревом шабля пірна в живіт…
Пролетіли, мов у ворота –
У завіяний снігом світ.
Двоголове північне диво.
Довгокрилі його орли
Довгоруко і юродиво
Батьківщину твою кляли.
Погуляй же хоч раз, Семене,
Не в парижах усіх, не десь:
Хай воскреснуть отут знамена,
Первозванним вишиті днесь!

2.

Яв чи сон? –
Якерсон!..
Якерсон – Наполеон…
Хто ж то буде утікати
В теплі хати, у халати,
У жилети, у щиблети,
В славу давньої пори –
В шабісові вечори?
Може й буде… може й сон… –
Та не Сьома Якерсон.

3.

Запорізька дивізія вийшла на чати –
Отамана свого зустрічати: –
Наваксуймо ж чоботи, хто ще має,
Нехай Симон дітей своїх не впізнає!
Довгорукі жерли нас – та не зжерли,
Заспіваймо ж йому, хлопці, “Ще не вмерла”! –
Перед сотнею став командир.
Козаки всі шапки – набакир,
Кожний в землю, мов корінь, загруз,
Темний вус, як один, темний вус.
В командира ж – і вуха світяться,
Ніс – неначе серпок півмісяця,
Й голова руда та вимовная,
Не чуприна – а родословная!..
Ще і ще вдивляються хлопці,
Темновусі чорти-запорожці,
І чернігівці, і полтавці,
І далекі катеринославці,
Придивляються, і всім миром –
Навіть дихають з командиром!
– Ой, попався нам, що й казати,
Ко’б не хлопець був – справжня мати! –
І коли вже все відгриміло –
Підійшов Отаман, по ділу,
І промовив, так тихо дуже:
– Якерсоне, дякую, друже.
Стиснув руку, легку й рудаву,
На нову українську славу,
На жидівську, на людську славу –
На свободи весну криваву.
Так і мовив, як муж до мужа:
– Якерсоне, дякую, друже.

4.

Від боїв червоніли сніги…
Кулі в грудях – неначе медалі…
України хиткі береги
Відпливали все далі і далі…
Якерсон не вставав із коня,
Не долали ні кулі, ні сон.
А що-п’ятниць, на згарищах дня, –
Як мінявся тоді Якерсон:
У світильника ставив свічки,
Похиливши високе чоло,
І в тремтінні рудої руки
Стільки віри у жида було,
Скільки вічностей і хвилин –
Знають Бог та Єгова самі:
Був він сином обох батьківщин –
І обидві були у тюрмі.

5.

А кінчалося: били в зуби
За урослі в серця тризуби;
Розпинали козацьке тіло,
Що у мертвих коней вкипіло;
І московські гарматні жерла
Біля Крут проревли: “Умерла!”…
Може вмерла – але воскресне,
Бо ніколи не вмре небесне.
Ти дивився Державі в вічі –
Розп’яли б тебе двічі й тричі
Довгорукі нові пилати…
Та із Ставки наказ: “Відступати”.
Ще ось Вінниця, ще Житомир –
І кінець неземному содому,
Чи кінець, чи початок чи рація –
Все урвалось, як стріл –
Еміграція.

6.

– Інженере, налийте пива… –
Ще й сьогодні не вийде з дива
В час наруги, у час сваволі
Щирий друг в українському колі!
– Інженере, напиймось, друже,
Будьмо з Прагою в унісон!.. –
Та розумні очі лагідно мружить
Інженер Якерсон.
Хоч далеко від центрів Відень,
Вже й у Відень ввійшли людоїди;
Над Европою – довгорукі,
Смерть вальсує під Штравса звуки;
Зірка й свастика йдуть упарі
По вселюдському тротуарі…
Скоро й Прага вже в унісон…
І не спить інженер Якерсон.
О, не спиться йому, не спиться,
Тільки ніч одчайдушна сниться:
Сива сотня,
Розкуті коні,
Мов у воду –
У землю ідуть батальйони,
А над степом, що сам у своєму полоні –
Збожеволілий місяць плеще в долоні!

…А що-п’ятниць – свічки, і світильник, і віра.
На тарілці навхрест – оселедців хребти.
Син Ізраїлю – вірив,
Жид жидів – ти.

7.

В гидкій руці надлюдського падлюки
Тріпоче Прага і тріпоче світ.
До Вашінгтону ще далеко муки,
Ще Лондон думає…
Але тебе – у піт,
У жар укинуло від першої ж хвилини,
Коли “штукас” шугнув із висоти:
Не вирвав із кацету України –
Тепер плати кацетом, сам плати!

8.

Коли б ударило в мільйони фортеп’янів,
Розстроєних до крайньої межі –
То й їхній крик зів’янув би й розтанув
У реві горя!.. Діти і мужі,
Солідні й немовлята – ланцюгами
Нещастя сковані; і винні, і святі…
Ворушиться гетто. Трудними ногами
Проходить найдовшу дорогу в житті:
Від цих кам’яниць – до тієї руїни, –
Вмирай чи живи, чи мовчи, чи реви!..
Нестало столиці у чеській країні –
І мідяним горем ридають церкви.
Чадить сопухом новий Вавилон.
Заплющивши очі, іде Якерсон:
Давидова зірка,
Кишеня без корон,
І серце – з корінням,
І все – з вітровінням…
Не згинув, як сотник,
То згинеш тепер
Без кольта в руці –
Інженер!
– Гальт, гальт!
“Ін-же-нер”!..

9.

Та чуда не зникли. І сталося чудо –
За всі ті світильники і за бої
Знайшлися ще люди в людськім кураї,
Знайшлися і будуть знаходитись люди.
Мітичний мій Гетьман з моєї країни
Кричав у Берліні: – Не смійте! Пиши!..

І з празького гетта виходить
Семен Якерсон з України,
Сховавши Давидову зірку
В найкращу скарбницю душі.

Збирали тоді в українському колі –
Самі обездолені, жовті і голі,
І ти щось носив у фашистській газеті,
І ти роздавав щось хоч дітям у гетті,
І плакали чорні поля України,
Словацькі і польські поля,
І вже на прокляття Берліну
Вставали не люди – а Мати-Земля!

* * * * * * * * * * * * *

Прощайте, Сотнику. Нові приходять теми…
Земля Шевченка… Океан… і хліб…
Дозвольте ще
Покласти цю поему
Букетом пролісків
На Ваш забутий гріб.

5-7 березня 1966р.,
Вашінгтон

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5,00 out of 5)

СЕМЕН ЯКЕРСОН З УКРАЇНИ - ПОЛТАВА ЛЕОНІД