ПЛАЧ КАМІННОЇ ПРАБАБИ
Як вибігали джинсові хлопчиська
ватагою хмільною та й не близько –
у степ наш предковічний вибігали
і галас розсипали, наче галич.
А в тім степу прабаба самотіла.
Їй не страшні були ні заметілі,
ані дощі, ані громи залізні –
камінні очі предок їй прорізав,
із каменю вродилася прабаба,
стара і, може, з виду непривабна.
Була вона, сердешна, кам’яною,
але жила і дихала любов’ю
до цих просторів, до землі цієї,
в яку вростала тілом і душею.
Журилася прабаба в самотині,
та вірила нащадкові, людині,
над сонечком ромашки ворожила,
камінними губами ворушила…
Чому, чому бабуся у минуле
на мить не заховалась, не вернулась,
у землю з головою не застрягла,
як налітали джинсові варяги?
Як хлопчики стареньку розважали –
відточеними фінськими ножами
штрикали в очі, з жаху скам’янілі,
у горло, в перса, в руки побілілі.
Як вогнище прабабу сповивало,
як хлопці дикий танець танцювали,
як біль і глум знести було несила, –
камінно бідолашна голосила.
Ой хлопчики, чиї ж ви діти,
чиї ви правнуки, скажіте?
Чи половців, чи печенігів,
чи варварів оскаженілих?
У полум’ї прабаба попеліла.
Їй не страшні були ні заметілі,
ані дощі, ані громи залізні –
камінні очі предок їй прорізав…
Дивилася приречена прабаба
крізь полум’я на правнуків своїх.
Вона від болю корчилась незграбно,
здригалася під вигуки і сміх.
Диміло єретичне, вічне тіло,
тріщало і кришилось на крупу.
І плакала прабаба почорніла
камінними сльозами у степу.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)