ПРИТЧА ПРО СИЛУ
Пан Яблоновський жив – не тужив.
Довбуш у пана гіркого служив.
Мав Яблоновський руки сталеві.
В силі дорівнював шляхтич коневі.
Вуйка на ловах брав голіруч:
Стискував горло, ніби обруч,
Доки не дригне вуйкові лапа,
Доки із писка кров не закапа…
Кличуть до нього раз наймитів –
З кожним боротись пан захотів.
Ой жартівливі панські припарки –
Довбуш береться з паном за барки.
Дивляться слуги, мов неживі:
Лютиться шляхтич, очі в крові,
Повиступали кручені жили –
В наймита більше зручності й сили.
Бореться Довбуш, дума й гада:
“Як переможу – буде біда!
Руки біленькі, серце ж бо чорне –
Мститися буде стерво гонорне.
Завтра до двору візьме сестру,
Вижене з хати матір стару.
Брату накине більші податки”.
Довбуш лягає сам на лопатки.
…Роки минули, роки сумні.
Їде ватажко вже на коні.
Виїхав з лісу, став на дорозі.
– Хто там сховався в панському возі?
Пан Яблоновський? В сіно заліз?
Хлопці, панягу взяти у ліс!
Стали опришки серед поляни.
– Ще раз боротися будемо, пане!
Був ти сильнішим в тій боротьбі,
Знай же – навмисне здавсь я тобі!
Раптом зчепились, наче звірюки,
Переплелися ноги і руки.
Чує Олекса – в’яне нога,
Ранена в битві. Пан замага.
В’януть пробиті кулями кості,
Певно, звитяга буде їх мості.
Бореться шляхтич, дума й гада:
“Як переможу – буде біда”.
Хлопці тримають грізно пістолі –
Пан опинився зможено долі.
Встати не може – хлопці у сміх…
Лиш не сміявся – хто переміг!
1955
(2 votes, average: 2,50 out of 5)