“Молюся й думаю про людські біди…”

Молюся й думаю про людські біди,
Про сикооких згорблених бабусь,
Рабинь колгоспних. Заховатись ніде
Від поглядів скорботних. Не берусь
Описувать на смітниках обіди
Пенсіонерів наших. Ніби струсь,
В пісок я хочу голову сховати,
Щоб лиш того не бачити й не знати.

Та не ховаю. Бачу аж до дна
Цей вік, що поробив нас жебраками.
Захмелена жадобою майна
Юрба, що звалася більшовиками,
Немов із скелі брила кам’яна,
Скотилася, розбила душі й храми,
Все знищила й розпалася сама
В безодні, де ніщота спить німа.

Розпалася? Пропала? Не скажіте!
Ми ж полюбили бути в бідноті,
Клясти біду і солодко терпіти –
Це ж наші заповіти золоті,
Ми звикли жити в норах, як терміти,
Бичем нужди шмагатись, як святі
Угодники – пророки більшовизму,
Багатство ми сприймаємо як схизму.

Ми любим ближнього, але ж багач
Не ближній нам, бо з нами він не плаче.
Його біда товче, а він, як м’яч,
Чим тяжче б’ють його, тим вище скаче;
А ти од горя ледащий, пияч
І проклинай своє життя, бідаче,
Але багатому не потурай,
Він в пекло йде, а ти, звичайно, в рай!

Ось наш герой – нещасний пішаниця,
Безкінний брат, а той, хто на коні, –
Проклятий, бо йому багатство сниться,
Бо він працює тяжко день при дні,
Бо ж із його ланів тече пшениця,
Погуркують коші в його млині;
Заможний він – ми ж цінимо злидарство,
Він не ввійде ніколи в Боже Царство.

Та ми не вперше впали стрімголов
У царство щастя, де панує сила,
Що переводить на злобу любов,
Де рівність хижа світ перекривила,
Де в ріках не вода, а вража кров,
Де забивають цвяхи та зубила
В серця невкірних, спрагнених добра, –
Стара ця вже історія, стара!

На плаху пана короля! Забрати
В багатих діаманти і срібло!
Перетворити в нужники палати!
Кропило обернути в помело! –
Так бавляться великі герострати
Споконвіків! Було це вже, було:
Енкаведистська гільйотина хижа –
Дарунок якобінського Парижа.

Яке чудове гасло – рівні всі!
Воно ж і справді, всі ми рівні в гробі,
Та розмаїті ми в живій вазі,
Бо ж є високочолі й низьколобі,
Той в злочині живе, як у грязі,
А той в убозтві, та в самошанобі –
Поміж чужими рівних не знайти,
І не бувають рівними брати.

Життя у сферах розуму – химерне:
На кожне “так” лунає гостре “ні”;
Є в благороднім ділі крихта скверни,
В найвищій правді – зародок брехні;
Усе живе на тління час оберне,
Воскресне тільки той, хто спить в труні;
І щонайвищими жадають бути
Не велетні, а горді ліліпути.

Чи людство йде вперед, а чи назад,
Ведуть хрести чи зорі п’ятикутні,
Всі гасла рівності – то маскарад,
А правила й закони абсолютні
Нам демонструє лиш бджолиний лад,
Бо мусять бути работящі й трутні,
Щоб світ не обертався в мертву цвіль
(Мав рацію філософ Мандевіль).

Все так воно, та я не пожадаю,
Щоб мій народ пішов у наймити,
Щоб дух високий тільки від одчаю,
Від голоду й невольничої мсти
Народжувався в ньому… О мій краю,
Де шлях до справедливості знайти?
Таж людські голови – то не капуста,
Щоб їх рівняти методом Прокруста.

Свобода – ось універсальний код,
Бо кожна людська праця прагне волі;
Там, де живе нев’ярмлений народ,
Зернинок більше в колоску на полі,
Там сяє домна, шахта і завод
У чистоті, неначе в ореолі,
А в бідності живуть лишень раби,
Що йдуть до праці, мов до боротьби.

Ми не втечем од ницої нуждоти,
Од змієвища лютої черги,
Допоки на роботу, мов на доти,
Що їх вогнем боронять вороги,
Ходитимем, допоки заохоти
До праці (і натхнення, і снаги!)
Не дасть свобода, доки власна нива
Нас не пригорне, як любов щаслива.

З біди росте ненависть і злоба,
Жадання глянути в чужі комоди,
Біда – це шибениця і скаба,
Одвічний ворог правди і свободи;
Комуністичні гордощі раба,
Що розбиває панські загороди
І справедливо ділить не своє, –
Ось наше все духовне житіє!

Ох, стати б гайдамацьким отаманом,
За поясом носити три стволи,
Порізати усе, що зветься паном,
Або хоч взути пана в постоли,
А двір його язиком полум’яним
Змести й зібрати в купочку золи, –
Ці мрії, що я ними перехворів,
Прийшли до мене з найсвятіших творів.

Священна перед класиками дрож,
Але не завжди слухати їх треба.
Не прогодує нас прекрасна лож,
Обіцяна і ситна манна з неба;
А нація без слуг і без вельмож –
Безлика і безвольна, як амеба,
Як те єство без рук і без ума,
Що множиться, хоч толку в тім нема.

Тож годі нам кохатися в каліччі,
Як честь, вславляти злидні та нужду,
Брехати людям і собі у вічі
Ще й посилатись на Сковороду;
Нехай живуть Рокфелери й Медічі
У нашому майбутньому роду.
Це говорив, здається, ще Горацій:
Ніхто й ніде не любить бідних націй!

Так говорив колись поет чи ні,
Я замість нього це казати буду;
Душі багатства й розкоші земні
Ніщо не поєднає, окрім труду;
Гидкі для тебе палаци ясні,
То йди й сідай собі в циганську буду,
Та підкувати мусиш ти коня,
Щоб мати скибку хліба і вбрання.

Воно, можливо, й так, панове радці,
Жебрацтво – теж професія і труд,
Та не для нації, що в лихорадці
Шукає вийстя із старих облуд;
Економісти, як цапи на кладці,
Змагаються – та все за бідний люд,
А треба в рай, не побоявшись чуда,
Крізь вушко голки провести верблюда!

Ви скажете, що то даремна гра,
Бо хто повірить, що й багач – людина,
Що трудівник він і творець добра,
Живий комп’ютер, думаюча глина?
Ніхто й ніколи! Вам цього не тра,
Бо він для вас – то хитра худобина,
Що носить горб чи навіть два горби,
Де ви жебрацькі носите торби.

(3 votes, average: 2,00 out of 5)