РОЗДІЛ ІІ

У теслі Прокопа старого світить
на шафі вкручений малий гасник,
півмрячно осяває чисті стіни,
на гвозді пилку, долі колодки.
У ліжку спить господар нероздітий,
порозстібавши верхній одяг тільки, –
і груди волосаті та круті
на волі дихають, як гони степові.

Він, видно, ждав когось, але даремне,
бо на столі з вечері все хрящем;
часово ліг, а спатиме, напевне,
аж доки сонце добре припече.
Одне погано: нероззуті ноги
із ліжка звисли важко до підлоги,
підводяться й звисають знов без сил,
мов ранених у птаха двоє крил.

Сіріють вікна угорі потроху –
коротка ніч тікає на спокiй,
бо рaнкова зоря купається до сходу
на горах десь у озері – в воді;
од неї у повітрі линуть бризки,
схиляють верби під росою низько,
а верби скроплять ніч з країв ясних:
і ніч тікає, одлітають сни.

Ось двері одчинились до кімнати,
і жінка стала з дивом на поріг…
здалося, ніч як здумала тікати –
забрати сон забігла у цей двір.
Була похожа на широку липу,
мов жлуктами, так дуплами пробиту,
що в листі має гнізда для ворон
і скрипи бурям од усіх сторон.

“Чого це навстіж ти покинув сіни? –
збудила Прокопа вона від сну. –
Адже злодії бігають, аж пінять,
немов вовки з густого туману,
та пробують замки від кожної кватири,
щоб все до цурочки звідтіль потирить;
а ти ще й двері одчинив свої –
будь ласка, йдіть, злодії дорогі…

Усім тварюкам у господі волю
хазяйнувати весело даєш…
а де ж ти дів свою кохану доню,
що вже он ранок небесами йде,
а ліжко чисте досі, не пом’яте
боками теплими твого дівчати!
Подушками до стелі все росте…
На чому ж спить дочка твоя тепер?

Чого ж мовчиш, погойдуєш очима,
як з вивода пустого ситий сич?
Адже ж прибігла, бачиш, від дочки я –
її під боком вигріва “панич”…
З дитячої коси зірвав, як вишню,
рожеву квітку, першим цвітом пишну,
а з неї чиста, весняна роса
омила стегна злого ласуна!”

“Гей, жінко, – тихо промовляє Прокіп, –
докладніше кажи, просю тебе…
бо за дочку й мені є, певне, клопіт…
у мене ж Ліда – всіх моїх дітей!..”
І на коліно дуже праву руку
поклав, мов скелю, зірвану від грунту,
од неї пальці чорні одросли,
неначе з дуба корінь вузловий.

Свою дружину Прокіп слухав завше
через мотиви саме ті, що й бик
пастушку слухає на ситій пашні,
коли вона його лозою бить
ушняпиться, аж од усердя пада;
одійде він звідтіль – пастушка рада,
а бик з полегшенням скубе траву,
хвостом тіпаючи на ребрах мух.

Коли ж почує ревище за гони
таких, як сам, ставних, міцних биків –
собі на спину закидає роги
й біжить, аж лан під ним гуде, на бій.
А повертається спокійно відти,
лише на розі коливає вітер
зелене сіно, вирваний пирій
і шерсть волячу, рижу від крові.

“Ти дома все рубанками тупими
в майстерні дерево гниле стружеш,
сам деревом, не гірше від вербини,
на корені трухлявієш, гниєш:
одна дитина, ніби сонце в небі,
світила в хаті нам, світила в тебе –
ти ж безтурботно тільки в шкурі прів,
а знати за дитину не хотів…

Я ж не могла оглянутись навколо,
бо вечори над голкою сиджу
у швачки, щоб моя дитина гола
не йшла на людські шепоти та шум…
І ледве трупом навзнак не упала,
коли сусідка вбігла та сказала,
що прослідила Ліду на Поділ,
як солодко її розпутник вів…

Туди побігла я з роботи просто…
горіли тротуари у ногах,
зривалась, падала на цеглу гостру
збивала нігті й шкуру на руках…
У двері там гатила кулаками…
Хтось вийшов звідти й пхнув мене
на камінь,
прочухалась – сіріти почало,
і вогкістю від берега дуло…

Бери бриля оно, й ходім негайно
на той гнилий та проклятий Поділ…
Не встигне сонце вийти із-за гаю
у сонному тумані з Броварів –
ми їх застанемо обох у ліжку…”
“Чи не здуріла ти, нещасна жінко,
що йдеш дочці робити сором-глум?
Адже на кривду є закон та суд…”

“Чи бач який! про що мені провадить!
так ніби сам забув… забув за те,
як цей тхоряка людям силу збавив
довірливих і недурних дітей:
уже аж двом він платить аліменти
і ще платитиме, бо має щенти, –
та й далі буде бугаєм ревти
понад Подолом темної доби.

І я на суд такий, такі закони
ніколи зроду легко не піду,
бо що мені од всього, коли в домі
прийдеться бачити свою біду?
Ще добре, як з дитиною хто візьме,
а як вона не віддана й облізе
самотня дома в мене на вічу
від довгого безгучного плачу?

Та я собі скоріше очі вирву
із лоба з мозком на поріг
і сукою скаженою загину
у невгамованій своїй крові,
аніж побачу Ліду без дружини,
аніж почую крик хоча б єдиний
пересудів у себе над двором,
що стелять матерям шляхи стидом!..

Ми підемо, і я стягну із ліжка
із ковдрами, з усім собаку ту
та й буду гнати перед себе пішки,
щоб аж курів за ними сірий брук –
і в загсі запишу його з дочкою…
а він працює – здохнуть над водою
та сухарем цвілим твоїй дочці
не дасть і в горницях і на дощі!”

“Безумна ти, чого тебе мордує
насипать жару людям на язик?!”
“Не хочеш ти?.. То знай же: не врятуєш –
не матимеш ні жінки, ні дочки:
піду сама і потягну за коси
на берег до Дніпра й на плесі в лозах
до глибу притоплю дитя своє
й держатиму, аж доки не заллє!

Сама ж додому прибіжу й на втіху
тобі посеред хати почеплюсь
та на вірьовці погойдаюсь тихо
і синьою до тебе засміюсь,
а довгий мій язик, що звисне з горла,
в обличчя тобі плюне слину чорну,
щоб ти від неї нагло скам’янів
і смородом трупарським засмердів!..”

“Ну, добре, я піду… а що там буде –
не знаю і ручитись не берусь…
Бо, мабуть, сам собі зірву я груди,
аж доки відтіля тебе діждусь…
Я теж не маю іншої заради,
як тільки вийти із тобою з хати…
але чи дівчину свою спасу,
цього напевне, жінко, не скажу!..”

Над містом небо підпливло угору
на радісну світанкову блакить,
щоб дати сонцю вільную дорогу
огонь свій здалеку у степ нести.
А сонце за морями забарилось
і власної троянди не схилило
над обрієм з холодного стебла,
яке підживлює гірська вода.

А тільки світ од сходу віє білий
і сивіє на камені в росі,
у вартових свіжіють туго жили,
як на Дніпрі високі комиші.
Вони в плащах зігнулись брезентoвих
під сорабкопами на східцях цементових,
вбирають вогкість ліктями із стін
і стріпуються дрожем до колін.

На вулицях до кожного балкону
висока тиша дзвінко прикула
з тонкого кришталю ясного дзвону
і звуками найменшими гула;
усі з сусідньої дільниці кроки
й далекі рисаки поодинокі
перебирали лунко в кришталі,
неначе в скрипці на тонкій струні.

Тому, коли і Прокіп і дружина
порожніми провулками пішли,
швидка хода їх пишно ворушила
перегуки срібляної луни.
Будівлі сонні ніби прокидались
а вартові до тиші придивлялись
та знов поволі кутались в плащі,
схилившись до рушниці на руці.

(3 votes, average: 3,00 out of 5)

Related posts: