Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові



РОЗДІЛ ІІІ

51

У вулиці вузенькій на Подолі
двоповерховий чистий дім стоїть
просторі вікна блискають аж долі,
де клумби почали в росі горіть.
Між клумбами коло дверей високих
із жінкою своєю тесля Прокіп:
він давить пальцем сильно на дзвінок
і стежить в кожне мовчазне вікно.

52

Із-за дверей спросоння голос:
– Хто там?
– Чи зараз дома є Комар Пилип?
– Він спить.
– Тоді впустіть.
– Приходьте згодом.
– Ми здалеку від рідної сестри…
– Ви родичі?
– Ну да.
– Велику ж силу йому
рідні нечиста наплодила:
без вас вже друга з того четверга
цю ніч сестричка в нього пробува.

53

Незадоволено бурчав до себе,
одсовуючи засув, чоловік,
похожий на кудлатого ведмедя,
що кинув поневолі свій барліг.
Од слів його у Прокопа здавило
в горлянці; ніби дерев’яні вила
йому всередину ввалили бік,
забивши здухвину клубком крові.

54

Рішучим кроком Прокіп хутко вгору
по східцях по соснових поскрипів
та й став перед дверима інстинктивно,
де нумер шостий з міді заяснів.
“Чи це вони?” – спитався у дружини,
що вже стояла в його біля спини;
хитнула тільки головою та,
захекана й німа немов стіна.

55

Задушливе й бентежне невимовно
з її душі передчуття пливло
і мозок заливало, як та повінь
скупу пашню коло старих болот.
Не говорити їй, а гірко плакать
хотілося; стояла мов проклята,
здавалося, середина її
од горя стала як шматок ріллі.

56

Шарпнув ізгарячу за двері Прокіп –
залускотіли жалібно вони;
тоді плечем напнувся – і широка
товста підлога вигнулась під ним…
Завіси із одвірків завищали…
Єдина мить – і двері тяжко впали:
всередині кімнати простяглись…
За ними тільки порох вився вниз.

57

Коло стола в одній сорочці, босий,
блідий Пилип наляканий стояв
і перед себе револьвера просто
на Прокопа тремтяче націляв:
“Назад!.. уб’ю!.. нахаба… геть,
бандите!..” –
заворушив губами, наче вітер
у збудженім осінньому гіллі,
що рветься впасти з ляку до землі.

58

Та Прокіп руку правую спроквола
підвів, сказавши грізно: “Почекай!”
Тріщали ребра, як він дихав з болем,
і пара йшла від мокрого чола;
а кров бурхала, шумувала в грудях…
у береги ріка отак закута
клекоче, б’ється серед гострих скель
і в скріпах заставки трясе гребель.

59

“До тебе я посидіти в кімнаті
й дружина вірная моя прийшла,
аж поки сонце землю повертати
почне на південь тихо, як млина…
тоді з тобою підемо одразу
на Інститутську вулицю до загсу…
бо, бачу, Ліда тут уже давно,
а тільки нас так довго не було!”

60

А Ліда в цей момент на ліжку гола
стояла, ковдрою накривши стан,
перебирала пальцями нервово
у косу вплетений червоний бант,
її ж коса утомлено на персах
лежала, ніби в спеку серед плеса
в меду розпарений пучок гадюк
на камені, що блиском сліпить луг.

61

І так, немов великі чорні диски
холодную блакить взяли в метал,
в очах у Ліди в нерухомих іскрах
морозом сивим переляк буяв,
аж ворушилися внизу коліна,
як у сипкій озерній білій піні
над хвилями бурхливої води
стривожені два лебеді грудьми.

62

На східці глядачі повиринали
і до кімнати боязко звідтіль
з цікавістю такою заглядали,
немов до ласого дупла джмелі.
Оглянувшись на них, безумна мати
уздріла долю рідного дитяти
обпльовану, зневажену людьми…
і до стіни схилилася грудьми.

63

Напевне, так знеможена горила
на дереві держиться за сучка,
як мати Лідина в рудий одвірок
паде цупкими пальцями, вкляка.
І шелестить у неї сиза смага
поміж губами, де позасихала
у ранах репана землиста кров,
уста зімкнувши болями кругом.

64

Якби з одвірка пальці рознялися,
здається, що звалилася б із ніг,
як падає у море хвора птиця,
що в рідному гнізді лишила сніг.
Пропасницею сяяв погляд дикий…
Було вже видно: їй не говорити,
а на кострищі люти та жалю
спалити мовчки голову свою.

65

“Не хочу я з тобою говорити
в кімнаті цій, над збитими дверми!..” –
кричить-шумить Пилип несамовито,
бо так себе привик він бадьорить.
“Пізніше будем розмовляти щиро
з тобою на суді, нахабна вирво…
а зараз геть із хати за поріг,
аби ти, псе, забитим не поліг!..”

66

І ледве він гукнуть устиг слова ці,
як мідний Прокопів гучний кулак
йому вже вибив револьвера з пальців;
він блиснув у повітрі, ніби птах
на сонці кігтем, глухо впав на ліжко
у Ліди коло теплих білих ніжок –
тих пуп’янок з ромашок степових,
що виткнули за ранок пелюстки.

67

Загуркотів стілець важкий дубовий,
бо через нього сторчака Пилип
уже летів колодою додолу
від другої гранчастої руки…
Од жаху в його випирало очі,
коли він поповзом в одній сорочці,
що розірвалася на животі,
повз Прокопа поліз коло чобіт.

68

“Не бийте, дядечку… Та ми ж рішили
зійтися з Лідою не так аби…
Ми підемо, куди ви нас просили…
поберемося ми, аби ганьби…” –
нескладно белькотав Пилип із долу
й зубами цокав дрібно, гарячково,
як зерно птиця з каменю клює
і дзьобами стукоче та кує.

69

Та тут спалахнула нова увага:
тремтіла Ліда у рвачких словах,
немов тополя, що з одного маху
од вітру закипає у листках.
“Хоч він мене і цілував у губи,
ніколи замужем за ним не буду,
а ляжу в землю гнити до черви –
вона мені рідніша, аніж ви…

70

Вона мені із лоба очі виссе,
які дивилися на нього тут,
і під землею моє серце злиже,
що, тату, вас люблю на згуб!..
Із мамою самі виходьте заміж
за мокрого стонога під ногами!
Ой, нащо ж ви накликали людей
на смерть мою,
на цей останній день!..”

71

Немов крилом, махнула білим станом –
в руці з’явився чорний револьвер…
Із дула з полум’я злетіла рана
та й сіла на виску, як муха, – смерть.
Дівоча голова зів’яла, звисла,
мов тепла з колоса росина чиста;
коліна вниз од неї подались –
і Ліду потягло помалу ниць.

72

Підскочив батько тяжко до дитини,
гарячими руками за плече
узяв і повернув тендітну спину,
щоб глянути в обличчя, до очей…
Йому підкинув груди стогін дикий.
Так хвиля підкидає пліт великий
на камінь у бездонний темний вир,
щоб тільки вламки в піні заревли.

73

Безвладно руки витягла убита –
два із берізки довгі корінці,
обвіяні вітрами ще й обмиті
на зливному осінньому дощі.
Збігала кров з виска на ковдру білу:
із неї забуття вставало німо,
пекучая ж образа та відчай
не потухали в Ліди ув очах.

74

Стояв над нею Прокіп, собі руку
приклавши до спітнілого чола,
неначе там якусь єдину думку
хотів найти, що в мізку залягла
чи, може, коло черепа примерзла,
як примерзають в човні довгі весла
до кованих закруглених бортів
під час раптових синіх холодів.

75

Нарешті, – витягши із мозку ніби
потрібну думку, – круто повернув
й пішов поволі до одвірків сліпо,
де, стовпившись, народ тривожно гув.
Не роздивившись добре до дружини,
сказав роздільно й мертво, як машина:
“Дочку записано на шлюбний лист…
Пора до зятя, жінко, віднести”.

76

“Кудись побігла ваша жінка відси”, –
із коридора голос відказав…
Байдуже глянув Прокіп на те місце,
як та вода линула крижана, –
й назад пішов до ліжка, до дитини…
Якраз Пилип устав на цю годину,
серед кімнати одягав піджак
та щось очима злякано шукав.

77

На його і наткнувся тицьма батько
грудьми паркими, як липкий асфальт,
коли на город сонце забагато
злило дощем розтопленого шкла
і дерева горять вогнем незримим,
аж луск іде блакитним димом,
доми ж цеглові дaхами вгорі
немов голки гостріють на вогні…

78

Наткнувся – глянув – зашуміли сили:
з гудінням руку наперед подав
і, мов гаками, пальцями на спині
одежу й шкуру в кулаці зім’яв
Пилипову; а другою рукою
гойднув його, як лантуха з вагою,
на вулицю в розчинене вікно,
що тільки гупом в стінах загуло.

79

І так спокійно, як холодні хвилі,
що гонять звіку над землею час,
беруть листок пожовклий у калини
і цілі царства безвісті од нас,
узяв на руки Прокіп доню тиху;
із вуст людей зірвався гомін-вихор –
всі розступилися одразу перед ним,
як од ріки з лугами береги.

80

На небі сонце, мов гарячий камінь,
лежало заніміле над бугром,
а візники з перекупками ранні
на вулиці стовбичили кругом;
у їх корзини і в голоблях коні
були, як риба в кризі, нерухомі;
і тільки кожна людська голова
на шиї коло мовчазне вела

81

туди, де йшов попід домами Прокіп
і ніс дочку на зімкнутих руках, –
йому в коліна билася широка
розплетена коса, що вітер закидав;
коліно все мокріло і темніло,
бо кров збігала по косі повільно
у довгих та поплутаних струмках
з розбитого дівочого виска.

82

Здавалося, не бачив перед себе
та твердо йшов по камені вперед;
як під чужим, не українським небом
сліпий, поранений стрільцями лев
іде між гори в чорную печеру,
лягає на широку сіру скелю
та лиже рану в лютій самоті,
що кров’ю обгоріла на шерсті,

83

Пролине вік, як сови над лісами,
і порохом осяде на морях;
у лева грива всиплеться пісками,
що скелі згублять на сухих вітрах;
пісок зіллється між шерстею в камінь,
та кров збігатиме з тяжкої рани
у чорне лоно велетенських гір,
а лев лизатиме одвічний біль.

84

Коли ж вітри на захід похилили
прозорую небесну височінь,
а гори київські вже положили
через Дніпро, як браму, дужу тінь –
холодні хвилі випхнули на берег
далеко за містком під теплі верби
старої жінки ув одежі труп,
що від води неначе трохи спух.

85

Його за коси верби ухватили
покрученим корінням і держать;
а з глибу другі набігають хвилі
і смикають, запінені, назад.
Зелені віти низько над водою
схиляються й гойдаються з журбою,
у стовбурі зітхають, і гудуть,
і ронять бризками свій плач на труп.

86

Вам пісню проспівав я героїчну,
важкі міщани й темні, як земля!
Ви єсть і будете живі одвічно,
як ніч похмура, мати сонця-дня.
Ви – грунт: і пахнете землею, гноєм,
аби із вас омитая росою
пшениця встала колосом густим
і розлилася сонцем золотим.

87

Ви єсть, того мене на світлі гори
од вас несе розкрилена душа,
бо тільки ваші сили нерухомі
дають пізнати лет у небеса.
Та й небо нам, як спинимось у льоті,
одразу стане вашим духом сльотним, –
і через те в небесний океан
летить мій дух і руху не спиня!

88

Міщани! Ви тупая смерті сило,
що валом прокотила через світ
і задавила все, що зупинилось,
та й заніміла, сіра, мов граніт…
Ви дзеркало космічного стремління,
куди травинка глянула весіння, –
і через те в небесний океан
летить мій дух і руху не спиня!


РОЗДІЛ ІІІ - ОСЬМАЧКА ТОДОСІЙ