ТРИПТИХ
І
Вітер шугнув за пазуху –
Лоскітно під грудьми.
Чайкою стала запаска,
Руки звели крильми.
Вітер шепнув:
“Злітаймо!
Поговір – лихо з ним!
Знаю: щоніч притайно
Тужиш за тим… одним”.
Охнула неутішно:
“Змилуйся – не мани.
Я б же до нього й пішо –
Через стерню й терни!”
Впали на груди коси,
Чорні, немов журба.
“Думалось… не збулося”.
Схлипнула:
“Не судьба.
Зорі ж – мов царські гривні!
Тихше – законний спить.
Ти хоч до перших півнів,
Вітре,
зі мною посидь”.
ІІ
Вітер шугнув під пахви
І перебіг грудьми.
Стала сорочка птахом,
Руки знялись крильми.
Вітер шепнув:
“Летімо!
Тут недалеко… мить.
Ти ж за її очима
Тужиш із юних літ”.
Важко зійшлось надбрів’я.
Вирвалось на жалю:
“Господи, як любив я…
Як я її… люблю!
Тільки ж – не довелося.
Винні, мабуть, оба.
Думалось… не збулося.
Сталося… не судьба.
Тихше, поснули діти,
Вірна дружина спить.
Ти ж хоч на дрібку миті,
Вітре,
зі мною посидь”.
ІІІ
Зорі – немов лампади.
Місяць пішов на спад.
Тільки –
через леваду.
Двоє в журі не сплять.
Б’ються крильми щоночі
В клітці своєї судьби.
Вітер в кущах регоче:
– Мучтесь,
коли – раби!
(3 votes, average: 2,00 out of 5)