ВОЛОШКИ
Льву Озерову
У Москві, на вулиці, біля Ільїнки,
Де трамвай проходить без зупинки,
Де у тіні зелені й століть
Федоров із книгою стоїть,
Де лиш камінь та ще неба трошки, –
Продавала дівчина волошки,
Польові волошки – сині-сині,
Наче небо в нас на Україні…
– Де ти рвала ці волошки, дівчино?
– Де б не рвала, на квітках не мічено.
– Звідки ти? – спитався.
– Не скажу.
Хочеш, я тобі поворожу?
Усміхнулась дівчина-ворожка.
Ополченці йшли, гула гармошка.
– Ці волошки я збирала в житі… –
Й почала рукою ворожити.
– Там твій край, – та й повела рукою, –
Там стояв наш табір над рікою…
Україно! Гарно ми жили
На зеленім березі Сули…
Та пішов на фронт коханий мій,
А колгосп циганський в день страшний
Взяв дітей, взяв збіжжя у чували…
Довго йшли ми. Довго кочували…
На чолі лягли у неї зморшки…
– Там наш край, на рідній Україні! –
Продавала дівчина волошки,
Польові волошки – сині-сині…
Залунала з фронту передача,
Й чули ми – лилася кров гаряча,
Танки йшли – в атаку йшли бійці…
Я держав волошки у руці.
Проступили сльзи у ворожки.
Витерла, поправила косу.
І мені здалося: не волошки –
Небо України я несу!..
Москва, 24.VІІІ.1942
(3 votes, average: 2,00 out of 5)