МИКОЛІ НАГНИБІДІ
Я згадую далекі наші весни –
Тридцяті роки,
Юнь твою й мою…
Згадай і ти – і в пам’яті воскресне
і ХаПеЗе, і солов’ї в гаю.
Ти був тоді робітником. У шумі
Заводу гартувався зліт думок…
Ходили у юнгштурмівськім костюмі,
На грудях – комсомольський був значок!
О незабутні комсомольські роки!
Суботники…
Ми зводили Держпром,
І Дніпрогес, і шахт копри високі…
Усі ми йшли з піднесеним чолом!
Ми – комсомольське наше покоління,
Ентузіасти п’ятирічок! Ми,
Хто за наказом власного сумління
Будов кресали блискавки й громи,
Заклавши Комсомольських свій на Амурі,
Цехи Магнітки –
Згине хай старе!
Як шкірились на нас щури похмурі –
Пілсудський, Чемберлен, Пуанкаре!..
Громи будов гули по всьому світу,
Нагадуючи їм “Авроры” грім,
Б’ючи давно вже їхню карту биту…
Той грім –
Це гімн ровесникам моїм!
Той грім – салюти ленінським знаменам,
Що день несуть в капіталізму ніч…
В костюмі у юнгштурмівськім зеленім
Ішли, куди показував Ілліч!
Буремні ви, життя широкі ріки!
Солдатами були ми – я і ти,
Солдатами ми будемо довіку,
Які б нас не покликали фронти!
Хоч сивина й припорошила літ, –
Ми й досі комсомольці! Не холоне
Вогонь сердець
Душі не в’яне цвіт!
Душею ми й сьогодні в комсомолі,
Як в ті юнацькі роки, як тоді.
І ми не постаріємо ніколи,
Бо мрії наші,
Стяги – молоді!
Київ, 1961
(2 votes, average: 4,00 out of 5)