МУЗЕЙ ГАРАСА
Усе таке ж, як бачив за життя:
Ані тони, ні барви не старіють.
І просяться квітки у вишиття
І про мольберт жагучі пензлі мріють.
А де ж господар?.. Стежка польова
Біжить, біжить і в синіх далях тане.
Стоїть край двору тиха удова, –
Та таці – мед, вино і джонатани.
– Беріть, частуйтесь, словом пом’яніть. –
Коса ще руса, а сама вже літня…
Мовчать Карпати, Черемош кипить,
Музей відкрили, де була робітня.
Туристи їдуть. Земляки ідуть.
Дивуються. Питають. Оглядають.
– Відкіль цей скарб? – руками розведуть,
Пояснення талантові не мають.
А як він жив? І війт його цькував,
І грізна доля підтинала крила.
Дітей плекав. Обох і поховав.
І все ж душа в журбі не посивіла.
Світились в ній джерела і зірки,
Калині усміхалася раїна, –
Святилася, сповита у віки,
Земля батьків, кохана Буковина.
Що в серці мав – на полотно поклав,
І хай усе підвладне плину часу,
А те, що вишив, що намалював, –
Довічна пам’ять майстрові Гарасу.
Пейзажі, натюрморти, вишиття –
Цвітуть полотна, людям душі гріють.
Усе таке ж, як бачив за життя:
Ані тони, ні барви не старіють.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)