І Мотто
Коли вже нема вороття,
Ні дому немає, ні саду,
Невже не зіграв життя
Маленьку нічну серенаду?
… Сад стоїть у небес на виду,
Небо топиться в тому саду.
Над літами самої землі,
Над садами, де ми – всесамі,
Усесвітній пустельник один
Над пустельністю наших годин.
Над хвилинністю наших імен.
І над плинністю уст і рамен.
Понад пусткою наших бездонь,
Над плачем бунтарів і мадонн…
О прости нам цю пустку!
Прости,
Сад розлуки і сад самоти…
Твій гіркий, твій золочений плід
Б’ється в землю, неначе болід.
Як правічна античність –
Земля.
Ця самітня земля – замала
Для далеких біблійних зірниць,
Та близька для таємних темниць.
Стоїмо у всесвітній ріці,
Стоїмо – як всесвітні сліпці.
У ріці, що угору тече…
Де віднайдемо братнє плече?
Стоїмо у всесвітній ріці.
Стоїмо – як всесвітні сліпці.
Що учора позбулись очей
У ріці, що угору тече,
І чужим вже не вірять очам,
І не ждуть, і не відають чар.
І не вірять у власні пісні…
Так сади, ці сади навісні
У моєму самотнім вікні
І в ріці всесамотній, на дні.
В моїх вікон немає очей,
Але річка угору тече,
То й силкуюся жить…
А проте
Вмерло сяйво моє золоте.
Тільки знову крізь кров і крізь леп
Просяває мій сад, мій вертеп.
І – без ляльок вертеп. А коли
Вже всі ролі у нім роздали,
Хай ти Цезар чи дяк-пиворіз,
А на сцену глобальну – не лізь!
Інші ролі там, інші вожді.
І нові там криваві вертепи…
І живими вмуровані в склепи
Учорашні пророки бліді.
Так і буде вовіки віків:
Голоси понад нами іржаві…
І задушені ми у державі,
І замислені тільки в бажанні
Наших немічних бідних батьків…
Усесвітня печаль немала
Вже всі ролі свої роздала,
Тим і встигла зіграти свою…
Але знову дерева в саду
Видираються й німо кричать
Із небес, із посмертних свічад…
Так посмертний звучить вокаліз, –
Із надії, із мороку й сліз.
Я кидаю авто у віраж,
А влітаю в соборний вітраж.
Де ти, юносте, біль мій і мрія?
Задихається
“Аве, Марія…”
(2 votes, average: 3,50 out of 5)