ЗЕМЛЯ ЩОСЬ ВІЧНЕ ГОВОРИЛА
Натомлені згорнувши крила
І розпростеришись навсебіч,
Земля щось вічне говорила –
І слухала ту мову ніч.
Було вікно, у сад відкрите,
В далекі зоряні світи, –
Та дум ясні метеорити
Згоряли в небі самоти.
Я заздрив дужим і крилатим,
Мене гукала далина, –
І я не чув, як до кімнати
Зайшла усміхнена вона.
Вона, чиє імення лине
Вітрилом білим вдалині
Чи, як пісенна тополина,
Дарує шепоти мені.
А ніч так солодко зітхала,
А ніч горнулася до нас
І щиру сповідь викликала,
Яка буває тільки раз.
А нічка барву малинову
На тихі клала небеса,
І слово падало за словом,
Як в трави падає роса.
Я захмелів з того напою,
Світали спогади мені –
І найдорожчим я з тобою
Діливсь при зорянім вікні.
Я згадував ті дні щасливі,
Як ми у радості земній
У почуттів гарячій зливі –
Росли і квітнули у ній.
І все було, як добра казка
Велить о місячній порі:
І сміх, і плач, і тиха ласка,
І дві блукаючі зорі.
І доки встала зірка рання –
Луги небесні нам цвіли
І сльози першого кохання
В долоні спогадів текли.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)