ІКВА
Де верби низько посхилялись –
Долина в травах вздовж села.
Раніш вона Іквою звалась,
В Дніпро водицею текла,
Її по праву величали:
Відколи й знають на селі,
Тут матері білизну прали,
А влітку хлюпались малі.
З тієї річки сад крислатий
Вологу пив, немов з діжі.
Отут ми вчились форсувати
З дитинства водні рубежі.
А лід лягав ясним кришталем –
Під ковзаном, було, співа…
І раптом в ній води нестало,
Зміліла, висохла Іква.
Сади в знемозі клонять віти,
На місце ж тихої ріки
Приходять сіна накосити,
Трави нарвати земляки.
Даремно гнуться верболози
На вроду глянути. На “дні”
Припнуті вдень пасуться кози,
Шумлять осоки лиш одні.
Проходить – спиниться людина
І, знаю, жаль її пройма,
Що в’ється вздовж села долина,
А назви в неї вже нема.
Та я ніколи не забуду,
Хоч двісті років проживу,
Красуню нашу тиховоду,
Веселу річеньку Ікву.
І сподіваюся, нівроку,
Що на своєму ще віку
Колись прийду і тут широку
Побачу знов свою ріку.
Що сила нашого народу,
Немов з безодні-джерела,
Пошле повсюди свіжу воду,
Де й споконвіку не текла.
І вся земля, в маю зелена,
Сади розкішні загойда…
Так будь вовік благословенна,
Живлюща, радісна вода!
(3 votes, average: 3,33 out of 5)