1. ПОПОВНЕННЯ
Як за Дніпро, на берег правий,
Під славний Лютіж рушив я, –
Охороняла переправи
Тоді дивізія моя.
Там, коло Сваром’я і Літок,
Як в небі “юнкерси” гули,
Аж захлиналися зеніток
Малокаліберні стволи.
І, може, я тоді побачив,
Та тільки в згадках не зберіг,
В роботі дружній і гарячій
Майбутніх друзів полкових.
Ще не обстріляним солдатом,
Іще в домашньому вбранні, –
Я, може, і свого комбата
Стрічав на лівій стороні.
І лиш не знав у дні жовтневі,
Розгублений в огні й диму,
Що має трапитися дневі,
Як я представлюся йому.
В званні солдата рядового,
В новеньких валянках тісних,
зіб’юсь із кроку стройового –
І засоромлюсь, як жених.
І, заїкаючись, слова всі –
У батареї на виду! –
Що нюхав порох, лікувався,
Скажу йому не до ладу.
А він, комбат, за тридцять років,
У капітанському званні,
Підійде сам широким кроком
І – “вільно!” – вимовить мені.
І розпита, й потисне руку,
І дружньо вдарить по плечу –
Й мене, “зеленого”, в науку
Віддасть сержанту-вусачу…
Так я потраплю в полк зенітний,
Як на Дніпрі зашерхне лід, –
І стане полк для мене рідний,
Домівкою на троє літ.
І я пройду із ним до краю
В боях дорогу нелегку…
І все, що в серці не вмирає,
Ще оживе в моїм рядку.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)