7. СТОЙКАР

Місяцю-князю,
Білий вівчарю,
Вийди, голубе,
З чорної хмари!
Бо я далеко
Сю ніч мандрую;
Сю ніч мандрую –
Де цар ночує,
Той білий цісар
В золотій зброї,
Що му три зорі
Над головою,
На княжих грудях
Золоте руно…
О моя думо!
…………………..
Не плач, серце, не плач, моє!
Не буду з тобою, –
Між білими німчиками
Найду свою долю.
Буду з ними, молодими,
Під германом биться,
Буду у їх пишних церквах
Богові молиться.
Буду тихим їх дівчатам
Під вікнами співати,
На золотій бандуроньці
Всю ніч пригравати.
А у днину припочину
На лебедіх грудях,
Заплакану Україну
Навіки забуду.
Заплакану Україну,
Заплакані діти…
Забуду тя, серде моє,
При місяця світі…
Світи ж, мій князю!
Хоть на годину,
Хоть в домовину…
Чого ж я плачу?..

Зійди, зійди, срібнорогий,
в рожевім гаю,
Скажи єї, серце моє,
що їй продаю
Молодому цісареві
в барвінковий край
За чарочку токай-вина,
за меду бокал.
В барвінковій Німтчині,
як місяць сходив,
По ганочку мальованім
цар-цісар ходив,
На золотій алеуті
дві пісеньці грав.
В його личко кривавоє –
він го утирав;
На голові залізная –
він єї здоймив,
Поцілував, та й заплакав,
та й переломив.
“Одну, – каже, – половину
буду дарувать,
А з другої в злотарчика
два персні кувать.
Два перстені насаджені,
а доля одна:
Звінчаються з Чорним морем
в неділю до дня.
А щоб люди не казали, –
не буду тужить:
У годину повінчаюсь,
увік будем жить”.

А ви, люди, вибачайте,
Коли вас клопочу!
Тільки серцю в світі волі,
Що темної ночі.
Душа ломить свої замки,
Ланці олов’яні,
Гуля собі білим конем
Межи віщунами
Та вгадує чужу долю.
Така божа воля!
Тільки свою не вгадає
Ніколи, ніколи.
Чи так, браття-товариші,
Чи добре я кажу?
Співак правду заспіває, –
Правду не покаже.

Світить місяць серед неба,
Зіроньки сіяють.
Спочивають бідні люди,
Як хто собі знає.
Дехто собі в єдамашках
Та в білих перинах,
Дехто в шинку під лавою,
А дехто й під тином
Ізогнувся – ніч приспала,
Як рідна мати.
А Морфаїс молоденький,
Той син її багатий,
Колюдує з гостинцями:
Цісареві з Відня
Віддав назад Малан-місто;
А удові бідній
Привів сина з Італії,
Де го поховали;
Поручникам молоденьким –
Грошиків чимало
Та патенти на майорів;
“Матиці” та “Слову” –
Карбованців та орденів.
Що кому до того!
А що санів, а що слави,
А сліз України…
А прокльону!.. аж упились!
А мені, єдиний,
Що осталось в твоїм розі?
Тільки дрібні сльози
Та невкрита домовина…
Боже милий, боже!

Де ж ти нічку заночував,
Сердешний Іване?
Чи у полі, чи удома,
Чи на царській брамі
Серед Відня на шельваху?
Заплакані очі…
Поплач собі, Іваночку,
Темненької ночі,
Доки єще спочивають
Недобрії люде;
Не почують, не побачать, –
Тобі легше буде.
Тільки вважай, мій соколе,
На цісарську плиту
Щоб ті сльози не капали!
Бо ще будуть бити,
Будуть бити, Іванчику, –
А у тебе діти:
Остануться сиротами
В широкому світі.

Світить місяць серед неба,
Зіроньки сіяють.
Стоїть Іван на шельваху,
Дрібний лист читає;
Далекий лист, пани-браття, –
З дому, з Буковини.
Послухаймо, що там пише
Його Катерина!
“Прощай мене, мій Іване,
Друже мій, козаче,
Та й не журись.. бо ти мене
Більше не побачиш.
Не побачиш, мій голубе!
Я іду до бога,
До діточок своїх любих –
До Василька мого,
До Штефанка! Іваночку,
Як він тя багато
Нагадував, часуючи!
“А де, – каже, – тато?
Де батечко мій єдиний?
А ти все гулила,
Що він хлібця нам принесе,
А мені знов брилю
З шовковов політичков,
Штефанкові шапку
Та й пишного соловейка,
Що співає!.. Мамко,
А Штефан де?.. де Штефанко?
Умер – не ждав тата?”
“Не ждав, синку, – попа дождавсь”.
“Отой боротатий,
Що так гарно йому співав?”
“Той, моє кохання!”
“А мені він заспіває?
Та-бо не плач, мамо!
Кажи: мені заспіває?”
“Заспіває, синку!..”
Та й заспівав… Іваночку…
Друже мій єдиний, –
А від тебе ні словечка!
Що я не ходила
На ту пошту!.. нема нічо.
О, друже мій милий,
Ти нас забув, відцурався? –
Як сам собі знаєш…
Будь щасливий в сему світі!
Я тебе прощаю
Цілим серцем, Іваночку!
Я буду молити
Гарнішої долі-щастя
Тобі з того світа.
Та не журись, минулося!
Журба не поможе.
Така, мабуть…” – Не дочитав.
– Боже милий, боже!!! –
Як не крикне!.. Загриміло…
Всі мури лунають…
Іваночку, Іваночку!..
Немає, немає!..

А ти спочиваєш, наш вічний пане!
Як серце вбиваєсь – до тебе не чуть;
Тебе зачинили за золоту браму,
А нас твої німці катують та б’ють.
Або щоб нехати пекельної муки,
Сами ся вбиваєм, – нема що робить…
Щаслива та хвиля, щаслива розлука!
Який світ цей красний – не хочеться жить.
Нехай нажиються ті пани неситі,
Нехай нажиється, хто душу продав!
А ми глядім смерті, ми горем убиті!..
Усі в єго діти, лиш нас понехав!
А сам спочиває… Не славная слава,
Великий наш князю! Чи не ме давить
Лицарськую скраню коруна кривава,
Сльозами убрана?.. Не мені судить
Христа твого, святий боже!
Я більше не буду.
Та й за віщо? Що він винен? –
Люди, люди, люди!

(1 votes, average: 5,00 out of 5)