5. ЛИСТ

“Іваночку, голубчику,
Друже мій єдиний,
Покинув нас серед світу
На лиху годину,
Мене й діти!.. Іваночку,
Тобі не казали? –
Ото люди! А я їх, бач,
Так щиро благала,
Аби тобі уповіли…
Усьо уповіли!
Іваночку… як казати?
Вже три дні не їли
Твої діти… а ти мовчиш!..
А може… а може,
Ти на мене гнівався?!
Присягу положу –
Я мліла-робила,
Я в неділі заробляла…
Що ж, не стало сили,
Нездужаю уже піврік…
А від тебе, Йване,
Ні словечка, ні вісточки!
О друже мій, пане,
Господарю мій дорогий…
Ні, серденько стине!..
Може, ти нас відцурався,
Забув нас, покинув?
Боже, боже, чи ж так можна?
Іваночку – діти!
Іваночку – сиротами
Остаються діти в світі!
В старці підуть! Іваночку!
О!.. у тебе серце,
Мабіть, уже не те давнє…
Діти мої! в старці!
Іваночку, ізмилуйся!
Хто годувать буде
Мої сини безталанні?..
Люде! – боже – люде!..
Умираю, що згадаю, –
Без часу вмираю!..
А ти, мабіть, між панами
Уже й не гадаєш
На сироти голі, босі,
Убиті, голодні!..
Боже ти мій милосердний,
Чому я не годна
Ціле серце висипати
На оцім папері?..
Так як виджу свої сини
Попід чужі двері,
Хліба прося… попід двері!
А собаки злії?
Розривають мале тіло,
То золоте тіло,
Що кохала, сповивала!..
Боже ти мій, боже,
Допиши ти, напиши ти,
Бо я вже не можу…
О… не можу!.. А ти вже чув,
Що війт нашу хату
Казав продать за податок?
А там небагато
Уже було й доплачувать
Громадського біру:
Дві баночці чи півтора…
Тепер на подвір’ю
З діточками туляюся…
А де зимувати
Будуть твої сини любі?..
Штефанко і “тату”
Уже каже, а Василько
Всьо пріч розуміє.
“Мамо, – каже, – нема хлібця?”
(А само аж мліє).
“Нема, – кажу. – Мовчи, синку,
Завтра прийде тато
Та принесе тобі хлібця!” –
“Багато?” – “Багато,
Мій соколе, тільки не плач!” –
“Та я вже не буду!..
Я би й перше був не плакав,
Коби попід груди
Так мня було не боліло!..
Та-бо й ти… А бачиш:
Мені кажеш не плакати,
А сама все плачеш!
Скажу я всьо. – А таточко
Чи рано приїде?” –
“Рано, синку”.
…Не дочитав
– Діти мої, діти! –
Та й полетів!.. “Лиш раз, лиш раз
Нехай погодую
Діток моїх, а потому
Най ріжуть, мордують,
Най кліщами розривають –
Нічим не питаю!..
А може, вже поховали?..
Й мене поховають
Разом з вами, сини мої!..
А може, під тином?..
Боже, боже, бери життя,
Бери, милостивий!
Милостивий? – О, горенько!
Пекельний ти, боже!..
Не витерплю! Бери душу!!
Не можу – не можу!..”
Та й вдарився об гостинець,
Як гадина, звився.
– А я ще тут? Сини мої! –
Знов зірвався, збився

Та й полетів… Боже, за що ж така кара
Єму, молодому, чим він виноват?..
Нас дома справляли за голубі хмари:
Там господь, казали, в його тра дуфать!
А ми ж не дуфали? Не ждемо і досі
Великої правди з-за полових хмар?
Лиш град, та морози, та студені роси!..
Мабіть, о ти боже, ми ждемо взадар!
Мабіть, тільки правди у твоєму світі,
Що в ворога купим за готову кров,
З саміського серця на хресті пролиту!..
Мовчи, нерозумне, бо той добрий бог
Уміє й карати, о – добре карати!..
Іваночку, друже! – Нема, полетів!..
Перелетів море, і Альпи рогаті,
І Угри великі, як сивий сокіл.

А на чорні Чорногори
Вже не несуть ноги –
Кривавівські та розбиті!
Поваливсь небога
Та й знов устав: треба далі,
Бо й тут, мабіть, люди
Не спитають про доленьку,
А питати будуть,
Відкіля і куди йде?
Що буде казати?
Чи ймуть єму люди віри,
Що йде годувати
Діток своїх зголоджених?
А спитають авдитора,
Чи много засудить
Цісарської для їх плати?..
Не бійтеся, кляті!
Будуть гроші, буде плата
І крові багато!
Уп’єтеся, як горівков,
Пекельнії діти!..
Отакі-то, брате, люди
На круглому світі:
Лиш грошей їм та крові їм,
Крові їм та грошей!..
Ні – пекла їм, грані, джуми,
Аршенику, боже,
Та ящурів молоденьких,
Гадячого терла, –
Може би, раз наситились,
Востаннє нажерлись!

Минув Іван Чорні гори,
Виходить на поле,
Подивився наокола
Та дав сльозам волю.
– Боже, боже! Всюди щастя,
Всюди рай на світі,
Лиш я блуджу, як той злодій!
Діти мої, діти!
Доле моя нещаслива!
Місяцю-вівчарю!.. –
Подивився на ясного
Та й знов пішов далі,
Доки людей присипає
Та ніченька тиха.
Чи обминеш, безталанний,
Віщоване лихо?..
Обминеш, обійдешся,
І з лихом, і з горем,
Але з людьми, серце моє,
Ніколи, ніколи
Не минешся, не забудешся
На дні моря світа!
Найдуть тебе, видобудуть,
Пекельнії діти,
Видобудуть, привітають..
А чим привітають? –
Побачимо, серце моє,
Побачимо далі.
Ходім тільки в Галіцію
Межи руські люди,
Нехай свої привітають,
Доки чужі будуть.

В Галіції да в унії
При зеленім гаю
Оре бойко на пшеницю,
Воли попасає
Та й з наймитом полуднує.
Нехай, на здоровля!
А тим часом із діброви –
Ледве несуть ноги –
Шкандибає якийсь вояк,
Голодний та бідний:
– Христа ради, кришку хліба! –
Тиждень не обідав…
– А ти звідки? – З Буковини.
– А що ж тут шукаєш?
– В мене діти, а… я… – Умовк.
– Еге, уже знаю.
Сідай та жри! – А нищечком:
– Михасю, в карасню!..
Сів, сердешний, хоче їсти…
Аж тут два жандарі
Вже з-за плечей і крадуться!
– Уставай, небоже!
Обіздрівся: – Ох, боже мій!
– І бог не поможе.
Давай руки! Чого стоїш?
– Панове кохані! –
Обкрутили ланцюжками,
Перед себе взяли
Та й займили до коменди.
А бойко з охоти,
Що достане тілько грошей,
Лишив і роботу,
А сам побіг до господи
Жінці похвалитись.
Треба буде на ярмарку
Коралі купити.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)