Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові



4. КАПРАЛ



Музо моя віршована,
Невінчана доле!
Понад тисяч тисячами
До тебе ся моля,
Гарячими тобі молясь
Книжники, учені,
А ти найшла, необачна,
Мужицького сина,
Ще й у чорних, темних горах,
В кривавім карбаті!
Музо моя, свято моє,
Люди муть сміятись
З тебе й з мене! “Ледащиця, –
Будуть говорити. –
Що він має? Одну душу
Да й ту неумиту
В каламарях! Хам – та й годі!
А в нас паргаміни,
А в нас школи!.. Музо, доле
Велика, єдина,
Отак люди тебе всудять!..
Понехай вітати
В закурену мою хату!
В тебе ім’я золотоє…
Нехай не сміються
Ті книжники препогані,
Та нехай не б’ються
Ще й ті львівські віршомази!
Мені легше буде…
Може би, став забувати
І ті чужі люде,
І ті муштри муштровані –
Серденько спочине!..
Ні, не хочеш покинути
Мужицького сина, –
Ти не хочеш!.. Лиш ти одна,
Бо всі понехали!..
Я сирота в сему світі;
Мені не остало
В людей долі, – не остало,
Бо їм було мало!..
Беріть собі, а я маю,
Ще й замного маю, –
Спасибі, зоре!..
Холод віє,
На моїм світі вечоріє;
Новую скриню устеля
Страшнов та чорнов свойов плахтов
Та невсипуща Парка-пряха;
Нечуя-ангел вже хиля
Закурену свою факлію,
А я лиш дивлюся та млію…
Чи не збрехала та надія?
Ясна зоре моя!..
Лиш ти одна похилилась
Тихо надо мною,
Як береза нетвереза
В неділеньку вранці.
Скажи, моя єдиная:
Чим свого коханця
Виряджатимеш та той світ?
Чи сріблом, чи златом?..
Нехай срібло, нехай злато
Сиротам багатим,
А мені лиш одну славу
На вічну дорогу;
Вінець мартира на голов
Кривавий, глоговий,
Як та доля України…
А й ми єї діти!..
Зоре моя вечірняя,
Єдиний мій світе, –
І ми сини України…
Я пан над панами! –
Як пропаде Україна,
То укупі з нами –
Вінці мартирів на главах…
Я більше не хочу!
А ви, люди, вибачайте,
Коли вас клопочу:
Я кращої не умію.
Що ж робити мушу!..
Другі в Римі да в Атенах
Напувають душу,
А я тільки гарештами,
Та муков, та горем
Поїв свою безталанну…
Така моя доля!

А де ж наші вибранчики,
Сердешнії діти,
То залізне горе борють
В широкому світі?
О – далеко! Аж у Мантві,
Під старим Кастельом
Сидять собі. Вечір тихий,
А вни невеселі,
Зажурились, молоденькі,
Нишком серце мліє:
Воно чує нове лихо,
А сказать не вміє…
Та й навіщо, пани-браття,
Лихо вповідати?..
Завтра рано в чистім полі
Заревуть гармати;
Завтра рано музик-банди
До штурму задзвонять;
Завтра рано поточаться
Червоні-червоні
Три Дунаї!.. Одна кулька,
Оден багнет в груди –
Щастя, доля, лихо, горе,
Піски, тали, люди –
Усьо, усьо закопають
Ув одну могилу!
Довго муки, довго кари,
А життя – на хвилю.

Лиш той капрал Біловусяк
Нічим ся не журить:
Сидить собі під касарнев,
Гарну люльку курить.
– Еге, хлопці, смолотока?
Яке нове лихо
Навіяло, що між вами,
Як в церкові, тихо?
Ану мені в вічі глянуть!..
А ти що, Іване?
Сюда ходи! Бігме, плаче!
Стидайся, погано!
– Коли ж мені так важенько!
– Він лист дістав з дому, –
Обізвався Городенчук.
– А відтак що з дому?
– В його жона умирає,
В його малі діти!..
– А той старий пан капітан
Всіх держить на світі,
Чи як кажеш, мій пишняку? –
Він-бо зараз в сльози! –
Устид, хлопче! Хтось би гадав,
Що тим що поможе,
Що заведе цідитися…
Ану мені тихо!
Ти думаєш, що сльозами
Позбудешся лиха?
Ще го гірше розворушиш!
Така тото справа.
То не штука – добуть жалю,
Але ото слава:
Заховати своє горе
У серці глибоко,
Так, аби го не дозріло
І найбистре око.
Чи як кажеш, Фудульняку?
Ти є, що є в мене, –
А ото всі старі баби.
Ади, як у жменю
Цідить своє мокре лихо!
Не плачте ж бо, кляті,
Бо ще й мені доведеться
Мість дурня заплакать.
Я б вас убив!.. – І дві жваві
Покотились сльози…
– Ви, голови капустяні,
Думаєте, може,
Що я плачу? Та цур же вам!
Вража комашина:
Не мала де, але в око!
Да хай лихо гине!..
Де Горденчук? – Я тут, пане!
– Ану мені швидко –
Але швидко, чуєш, хлопче,
Вилагодить скрипку
Та… – Єй-богу, пане капрал,
Всі струни порвані!
– Ти чува чи ні? Єдьо мего!
– Вірте богу, пане!
– Чув чи ні?.. Волошина!
Басуй му, Максим’як!
Добре, хлопче!.. Нумо, діти!
Нехай бід гине!!!

“А я собі волошин хороший,
А я собі коваля напросив,
Аби мені чобітки підкував,
Аби мені око сталі а наклав.
Гоп-чук-ши підкови!
Ла драгуца чорні брови,
Ши ла міне не руді, не руді!
Давай хлопцям, не біді, не біді!
І-гу! – отак чини:
Веди дівча в поточину
Або таки у бур’ян, у бур’ян!
Кому схочу, тому дам, тому дам!”

– Та цур тобі з отакими!
Єй-богу, погана.
– Якої ж вам, пане капрал?
Хіба про поману?

“Коби мені паки і паки,
Коби мені в кватирю вояки,
Коби мене молоді, молоді,
Зробила би-м ліжечко в холоді.
А хто йде – не мине:
І хами, і пани.
А я шовком вишиваю,
Мене хлопці добре знають,
Бо я грошей не беру, не беру,
За поману роздаю, роздаю. І-гу!”
– Годі, годі!
Ходім, хлопці, спати!
– Ходім, батьку, вже цапістрах!
– А всі дома, браття?
– Усі, орле, лиш Іван ще
Дочитує в листі.
– Нехай його! А ви, братці,
Помоліться чисто
Тому пану, що на небі,
Бо завтра – хто знає,
Чи котрого до рапорту
З нас не заволає, –
Щоб не сварив! Чи як кажеш,
Друже Горденчуку?..
І! – це хороше, що, мабіть би,
І гарматним гуком
Не добудивсь. Нехай його!
Нехай, коли кажу, –
То молоде!.. А хто, хлопці,
Мені казки скаже?
Усі вже сплять!? Нівроку вас!
О боже наш, світе,
Може, завтра в чистім полі
Спатимем навіки!..

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

4. КАПРАЛ - ФЕДЬКОВИЧ ЮРІЙ