В ОРЛЕАНСЬКОМУ ЛІСІ
Щось мотор барахлить: хто такі, хто такі?
І мелькають дерева, рівненькі, як свічі.
В Орлеанському лісі могили макі
Небу пильно вдивляються в вічі.
Тут колись шаленіла підпільна війна,
Та загоїлись вирви довкола і рани.
І на скелі камінній горять письмена:
Між французьких імен – Василі та Івани.
За життя вони різні, ті хлопці, були,
Молоді, різномовні, руді, чорноброві…
По війні їх однаково всіх одягли
В білосніжні такі сорочки мармурові.
Ах, фашистські жінки і французьке вино!
Вас нелегко мужчинам сприймати тверезо.
Все то так, тільки нам з малолітства дано
Взяти в душі навічно мотив “Марсельєзи”.
В Орлеанському лісі – сто сорок нещасть,
Та підлісок росте і пташина літає…
І лісник зарости цим могилам не дасть,
Він в обличчя усіх юнаків пам’ятає.
Прибігають ночами сюди кабани,
І зайці куцохвості, й красуні косулі,
Що не звідали жахів і грому війни,
Їх поки що минули жакани і кулі…
Галаган із нового двора лісника,
На паркані вмостившись, до хлопців гукає,
Їм щоразу з-за лісу зорю виклика,
А по тому і сонце для всіх викликає.
В Орлеанському лісі – сто сорок смертей,
З-за кущів визирає і сто сорок перша.
Не забудьте, французи, й вкраїнських дітей,
Що упали, за вашу землицю померши.
(3 votes, average: 3,33 out of 5)