НЕЗАКІНЧЕНА ЛЕГЕНДА
Раз по раз нагинався журавель,
Аж в попереку вже йому скрипіло,
Та добував мені джерельну воду
І обережно ніс, щоб не схлюпнути,
Не розгубити краплі-самоцвіти.
Коли ж по вінця виповнилась бочка
І, ніби струни, натягнулись віжки,
Велів мені скрипучий не баритись,
Бо у степу сухім кричала спека,
Бо у степу мовчали спраглі люди.
Курився шлях дзвінкий за лісосмуги,
Звивався перелогами, ярами.
За гоном, за синім небозводом
Мене з добром джерельним виглядали.
Я віз його і вже виразно бачив:
Співають ручаї по сивих вусах,
Стікають по дівочих підборіддях –
За пазуху струмлять. І всі ясніють.
Мабуть, приходять сили і приємність,
Якщо у жаткарів добріють очі…
І враз із трав правічних, із байраку
Дівоча постать вийшла на обніжок
І перетнула думання і поступ.
А я пізнав: то Польова Царівна
(Мені про неї мати говорила).
– Ти не спіши, хлопчино, у спекоту,
Кинь серед степу цю нікчемну воду.
Ходімо до Високої Могили,
Там потаємний хід у підземелля,
Палати царські – золото і спокій,
Я дам тобі красу мою спізнати,
І вічність в твоїм серці запанує
Від трепетної близькості до мене.
Вінок тобі я подарую квітів,
Тут що не квітка – чистая перлина…
– Не можу я, Царівно. Вибачай.
Під вітром хочу жити і під сонцем.
А на лану великім спраглі люди
Мене з добром джерельним виглядають… –
І рушив далі. Навздогін неслось:
– Я прокляну тебе на вічну муку:
Везтимеш ти свій “скарб”, допоки й сонця,
Та до мети своєї не доб’єшся!
Метнулися над степом блискавиці –
Безслідно зникла Польова Царівна,
Та на прощання кинула, безжальна,
Важке і чорне слово: “Проклинаю!”
А я поїхав через дні і ночі,
Через жнива, морози і світанки,
Через роки, байраки, через луки,
Крізь безнадію, сміх і сподівання…
Навкруг усе знайоме й невідоме.
Ось-ось уже дістануся до місця,
І – знову десь мій лан іще далеко.
О батьку Степе, підкажи дорогу!
Там, на лану великім, спраглі люди
Мене з добром джерельним виглядають.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)