“Невже це ти, богине давніх днів…”
Невже це ти, богине давніх днів?
Невже це ти, моє весняне мево,
Чий образ у мені відпломенів
Ще як братались з казкою дерева?
Ще як пливли хвилиноньки мовчань
У тихі вечорові зачарови
І ти – мого закохання печаль –
Русалкою приходила з діброви.
Ще як жила моя любов чудна
І ятрилась, мов невигойна рана.
Ще як була на світі ти одна –
І недосяжна, і така жадана.
Ще як любов тебе на самоті,
Коли і слів, і руху бракувало,
Коли в мої світанки золоті
Тобі одній зозуленька кувала.
І я твойого погляду шукав
На вечорах шкільних і на виставах,
А мій суперник чмихав у рукав,
Щоб потім гірко плакать біля ставу…
Невже це ти? А де ж вона, скажи,
Зухвала мрія кораблі водити?
Подаленіли, зникли міражі,
Турботи, і буденщина, і діти…
Прости мені ці спогади, прости!
Я, ніби грім, – повз тебе, стороною.
Та пише син твій в армії листи –
Перегуки із нашою весною.
Наважилвся піймати хоч луну
Далекого, тодішнього величчя,
Та нині вже нічого не збагну
За тихою суворістю обличчя.
Невже це ти, богине давніх днів?