НАД КРИНИЦЕЮ В ЛЮЦОМУ ЛІСІ
Зелені дерева, розповісте мені
Про те, що криниця забуде,
Про те, як виходили з вічної темені
Нерозстріляні люди?
– По-ховав! – над лісниковою хатою.
– По-ховав! – пугач у стрісі.
– По-ховав! – над тією проклятою
Кринцею в Люцому лісі.
Трьох молодих.
Уночі.
Шкірозелені.
Бачив самітник лісничий.
Ударило під дубами і кленами
Горохом по бубону тричі.
Рвонувся один у безвість гльодицею –
Не догледіла куля п’яна.
Двох мертвих в обійми взяла криниця,
Третього – з тяжкою раною.
Пугач замовк-захлинувсь між шипшинами –
Вбивці закінчили діло.
Сміхом чужим і чужими машинами
До узлісся заляскотіло…
Лісничий ішов у світанок поникло.
Тумани стелилися низом.
Серце невбите глухо покликало
З криниці, покритої хмизом.
Сховали його від вічної темені
Нетрі, ями та добрі люди…
Зелені дерева, розповісте мені
Про те, що криниця забуде?
А я не прощу, а я не помилую!
Дивися, живе і зряче:
Он він, старий, над своєю могилою
Стоїть.
Думає.
Не плаче.
(3 votes, average: 4,33 out of 5)