БЕСІДИ З ДРАЧЕМ. Триптих
І. РОЗМОВА ЗА УЧАСТЮ ЧОРТІВ
Над Хрещатиком день іще не згасав,
А нам було ночі і літечок мало,
І вірші, що він у журнал написав,
Ми по-редакторському читали.
– Як би то вам ритмували ясніше, –
Мовлю, силкуюсь витримувать такт.
– Мо’, – каже, – інший хто так напише,
А в мене нехай уже буде так…
А вже до сенсацій падкі зазирають у шибку,
Воно ж цікаво: говорять про скрипку,
А лускають у тамтами.
А тим часом з віршів – химери з чортами
Порозсідалися за столами.
І, виявляється, кожен має характер:
Той інспектор, той коректор, а той редактор,
І вельзевули, і рядові, і чортові мами.
Поб’ють, бачу, кепська справа,
Велика зібралася орава.
– Давай, – кажу, – перечитаємо знову,
Слово по слову, слово по слову. –
І поки ми вдруге і втретє читали,
Ті, за столами, усе виростали.
Чортик один у мене заскочив,
Дошкульно зсередини, клятий, лоскоче,
Хочеш, смійсь чи зайдися плачем…
Ото так бесідував я з Драчем.
І з того далекого літнього дня
Не вижену з себе ніяк чортеня.
ІІ. КВІТКА ОЯРА ВАЦІЄТІСА ЛЕТИТЬ ДО КИЄВА
Коли хурделиць люті каруселі
Йому земні дороги замели,
Вона летіла з Риги до оселі,
Де українські рушники жили.
Взяла у нього радості й скорботи,
У груди пісні незнищенний жар.
А той, хто дав їй крила для польоту,
Вже між двома дорогами лежав.
Які сходив, шукавши корінь роду,
Над хвилями, у вікових лісах.
Одна струміла до його народу,
А друга даленіла в небеса.
Летіла, притомилася в дорозі,
Окрилила до Києва таки,
Упала на Івановім порозі,
Зронила, ніби сльози, пелюстки.
А він і обігрів її й привітив,
І довго тужну бесіду вели.
Усі поети знають мову квітів,
Якого б роду квіти не були.
А ще коли та квіточка, тим паче,
До сонця спурхнула о вранішній порі
На тій горі, що безутішно плаче,
На прибалтійській туфовій горі.
Вона зосталась жити у Івана
У братстві різномовному квіток,
Вже й по-вкраїнськи мовить бездоганно,
Та що не слово – Ояра рядок.
Ні, він її, ту прибалтійську квітку,
Що перетнула небо на крилі,
Не засушив, не посадив у клітку,
А має перед себе на столі.
У світ шорошить квіт вона, як вуха,
Підказує Іванові слова.
Під нею, щоб цвіла, він грудку туфу
Дніпровою водою полива.
ІІІ. ДЖЕРЕЛО З-ПІД КАЛИНИ
Важливо калині писати листи,
Аби пам’ятать гіркоту її гронця,
Та не забудьмо ж, мужі-оборонці,
Незгасну калину свою навістить.
Йдемо присмирілим кошем городським,
Бува, спотикнемось на мерзлому грудді.
Усе тут значимо, і хто ти, і з ким,
Бо нас розглядають теліженські люди.
“Добридень” – в пошані знімаєм шапки –
До дядька Степана, до тітки Килини.
І голос, мов легіт, звіддалеки:
– Батьки повмирали, то йдуть до калини…
З літами настала уроча пора,
І щось невловиме, узявши за душу,
І кличе, і тягне до твого двора,
Де в неба огром загвинтилася груша,
З якої, малий, ти зривався було,
Прагнучи ж так дотягтись до медівки,
Де юно горіли і щоки, й чоло
Під відьомським зором тії чорнобривки…
Здіймаймося вище! Геть сумнів і страх!
Нехай воріженьки сміються на кутні.
Нам груші принадні висять в небесах,
У кого округлі, а в кого трикутні…
Тим часом під снігом принишкло село,
Очам відкривалась вербова долина,
Там било гаряче живе джерело
І квітла від нього сестриця-калина.
І в спеку, і в стужу струмить джерело
З чорнозему, каменю, вічної глини.
Щоб правда мужніла та гинуло зло,
Приходим вогню позичати в калини.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)