КЛИМЕНТІЙ, СИН ЗИНОВІЯ
Находивсь Зиновій, кляне долю всує,
сон лихий приснився – про що він звістує?
Приверзлося гаддя, либой, на нещастя,
жаско вже потворне, хай би йому трясця.
Умлівати стали неслухняні ноги,
гдиби подолати прелюту знемогу.
Не пропасти б токмо, яко той приблуда,
поневаж диявол заправляє всюди.
Досаджає барзо, гейби мотуз ката,
радше вже померти, нєже слабувати…
А перепочине край битого шляху,
зітхає Климентій – лацно вам, вельможні.
А мені нелацно, а мені недуже,
днесь іще нічого, кепсько, коли в стужу…
Та як не зітхає, як не марикує,
але він все бачить, але всіх він чує.
Женців з косарями, до роботи звичних,
дуків-ненаситців ще й жон злоязичних.
А ще примічає лелечат на хаті,
щасливий Климентій – стільки благодаті!
Світе пребезмірний!
Світе многогрішний!
Який же ти серцю лєпий і втішний!
Як би не казилась нечисть окаянна,
сила небесна – ніким не здоланна.
…Обносилась ряса, йде, як потороча,
й жорнами слів натужно вороча:
“Дай же, боже, щастя і довгого віку
всякому бурлаці, доброму чоловіку!”
(3 votes, average: 3,33 out of 5)