МАТЕРІ І ЛАВРСЬКА ДЗВІНИЦЯ
Ми не хочемо плакати за звичаєм,
Повні зовнішніх жестів. Правда, ми вже відклали
Свою авреолю, поблідли,
Затратили імена Корнелій.
Але наше сім’я не кульбаба при дорозі;
Ми його бережемо. Ми вчили,
Як поблідло сонце і зорі,
При каганцях марних світлячків…
– Руїни, руїни! Тільки бузок вернувся
Заглядати через вибиті вікна,
Дивуючись. І по голоді
Виріс собі, несіяний, шестигранний
Колос пшениці. А на згарищі
Старої, достойної церкви
Одна стіна залишилася:
Мигдалоокий архгангел
Підніс руку й лілею до Благовіщення.
– Так і ви нас не можете стерти,
Як слід на піску, бо ми – той бузок,
Той колос плодющий, та благовісна лілея.
– Але де ти, голосе мідний коханої?
Де ви, стрункі колони, струни для сонця?
Чи вдивляєшся у води Дніпра,
Як у криницю Нарцис, біловида?
Тебе піднесли два Херувими крилаті,
(Як на малюнках старовинних літописів)
Перед престол Віковічного.
Дзвони твої горять нашою мовою;
Голос твій дужий скликає до Нього
Наше розсіяне покоління: друзів,
Святих і замучених, що їм Богомати
З містичним обличчям потьмянілого золота
Плете калинові вінки.
Ти нас колись привітаєш
В останню хвилину нашого віддиху
Стихом воскресним, дай Боже!
Але тим часом з твойого сімени
Може росте для нас, пишна Дзвінице,
Ще непомітний юний творець!
(2 votes, average: 4,50 out of 5)