“Усе перебiжне зникає нехай…”
Усе перебiжне зникає нехай…
Гiллям хай осiннiм здивується гай,
Хай випливе тиша з пташиноi сварки
I листя спаде, наче попiл з цигарки…
Хай хтось ту одну непомiчену мить
Почне не для когось – для себе ловить.
I гаю отому опалому скаже:
– У тебе немає, мiй друже, пейзажу!
I скаже цигарцi, котра не горить:
– Коли тебе встиг я, остання, спалить?
А потiм iще, оглянувшися окiл,
Подумає, нiби про смiття, про попiл.
I буде ридати вогонь, що помер,
Який хтось байдуже ногою розтер.
…I все ж таки як все довкола мiняє
Той порух душевний,
Та мить, що минає,
I я її знову i знову ловлю.
О, як я цi спiйманi митi люблю!
Ранковоi зiрки прощальну лелiтку,
I вранiшнiй вибух розквiтлої квiтки,
I вiтру останнє зiтхання в кущах,
I полиск любовi, застиглий в очах…
Пробачте, тривалим життям не зiгрiті,
О давнi моi, непомiченi митi,
Що впали безплiдно на щирий морiг
Сумних неословлених вiршiв моїх.
Я чую, щось безповоротно минає,
Й зухвала рiшучiсть минає, я знаю.
Пробач менi, та найпрекраснiша мить,
Яку я колись не наваживсь спинить!
(3 votes, average: 2,00 out of 5)