ПОРТРЕТИ
Надходить час – і вчений чи поет
Свій остаточний обира портрет…
І ось уже в історію ввійшло
Захмарене Тарасове чоло,
Поєднана із Марксом назавжди
Розвихрена левиність бороди;
Вінець – у Данте; арфа – у Масне;
Короткозоре чеховське пенсне…
І ми уже не можемо й на мить
Їх іншими якимось уявить.
– Ну що ж, портрет портретом, –
скаже хтось.
А може, Аліг’єрі довелось
Пройти все пекло із кінця в кінець,
Щоб заслужить портретний свій вінець.
А скільки пережито і чого,
Що впала кобзареві на чоло
Ота висока хмара грозова
Ота портретна риса вікова,
Яка жертовна сила і труди
У павутинній схимі бороди,
В пригодах думки, що крізь океан
Переплива важких ейнштейніан!
І, як ровесник, часом бачу я,
Чий сум в поеті і любов чия,
Як прозирають в майбуття ясне
Далекозорі очі у пенсне.
І, дивлячись на звичний вже портрет,
Я мимоволі думаю про те,
Яким потрібно завжди зрілим буть,
Яким потрібно завжди юним буть,
Яким потрібно простим завжди буть,
Яким складним потрібно завжди буть,
Яким потрібно неоднаким буть,
Яким неостаточним треба буть,
Щоб люди зрозуміли: це поет.
…І остаточний вибрали портрет.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)