16. ЩО СТАЛОСЯ В МЕХІКО?
Висівши,
я побачив себе
на вершку свідомости,
мов на горбі,
по однім моїм боці
стояла струнка
блакитна постать
неба,
по другім –
трава
кидала тінь
пари
довгих ніг,
внизу
був біль,
як таксі
з усіма дверима
відчиненими навстіж,
я зрозумів,
немов пригадуючи,
що трагедій
треба вкінці позбутися,
як дешевих, поламаних
меблів,
що жіноча краса
жовкне,
як старий папір,
що є наївним
вимагати,
щоб лиш одна людина
наситила
всю потребу любови
другої –
одна з них
була лише краплею
роси
на моїм біцепсі –
щастя
чекало за рогом
моєї душі,
кістяки
сузір’їв
спали спокійно
в глині неба,
земля травила
свої кістяки,
мов шлунок,
море
скреготало
своїми м’якими
зубами,
сік
обертався
у рослинах,
як велетенські
колеса,
гуркочучи
безустанку,
вода
підкорялася
своїм чітким
математичним правилам,
сліпуче світло сонця
прямувало
білими,
рівними
шляхами,
немов пророк
у довгім хітоні,
глянувши
собі на груди,
я побачив,
як мої легені
рухалися,
мов пара крил,
я знісся на них
у своє майбутнє
під співи
хорів
листків паперу,
що співали
ось ці пісні
моєї душі.
(3 votes, average: 3,00 out of 5)