ПОЗАЯК
Позаяк світає, позаяк весна вже
І перуни ходять в молодих громах,
Позаяк струмить озон і хміль наснажень,
Грає посполите рушення сурма, –
Геть оспалу лінь і випещену схиму,
Логіку залізну і чавунний глузд!
Геть пиху індичку, святобожність стриму,
Гамлетизм рефлексій і драглі медуз!
Геть хандру гугняву і бадьор остеклий,
Диктатуру страху і страхи тривог!
Дихати – так легко! Видно – так далеко!
День дзвенить, мов арфа.
Хто ти – смертний? Бог?
Сей головокрут! Круте шаленство нервів!
Дикий вибрик серця і крові азарт!
Оргія єства, де балом правлять перві.
Все – в екстазі вибуху. Мить – і гримне старт.
Мить прекрасна, Боже.
Встань, воскресни, Фаусте.
Мить – високовольтний спалах. Мить – снага.
Хай вона святиться, хай розбризне парості
І богує вічністю. Вічність – їй слуга.
Звідки він, цей безум? цей телячий захват?
Але, може, можна й так? І – треба так?
Це життя взахлин, життя на полап, запах,
Цей язичний одур, божевілля всмак!
Може, це тому, що Ти приснилась знову?
Як колись – хмеленно, явна – як давно.
І летять шкереберть світ і всі основи…
Може… Але, може, Ти і Світ – одно?
Значить, це було вже? То з якої речі –
Невтоленний подив, оглашенний сміх?
Доля? Що за глупство, химородства втечі.
Доля? Хай… Та ми її вибрали самі.
Доля – не прокляття і не милість Божа.
Доля – ми самі у високосний час.
І буває ж так: моя – на Тебе схожа,
Викапана Ти. У профіль, та й у фас.
Не казав: богиня. Не скажу – царівна.
Що словесна патока? Досить і того:
Ти світилась чисто. Ти горіла рівно,
Не чадів домашнім вогнищем вогонь.
Шлях – крутий, грудастий, та – не на Голгофу
Скарги – жанр сонливих. Не люблю ридань.
Шлях – тернистий? Добре!
Хрест? І – слава Богу!
Я з своїх плечей на ваші не віддам.
Жити не для свята і помпез параду,
У мільйонних митях жити, як в одній.
Пити, як бальзам, терпку, первинну правду
І вростати цупко в сухожилля днів.
Будні – високосні. Кожен день – Великдень.
Все життя – кантата, все – органний Бах.
Хай зануда скиглить, квилить злидень –
Їм верховна музика сфер не по зубах.
Жити без чернеток, первозданням проби,
Осяянням криці, вглибленої в гарт.
Жити часом трудно, але як же добре!
Жити – я скажу вам достеменно – варт.
Жити безоглядно: хто де, що де скаже?
Жити у нестямі максим – і тоді… Доля?
Хай і доля. Та вона така вже…
Ти готова? Браво! Я – також. Ходім.
Підем разом двоє. Навіть як немає
Поруч ні душі. А як впаде один,
Ти не зупиняйся. Шлях кінця не має.
Доки ноги носять, Ти за двох іди.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)