СЛОВО
І
Грати словом – долею грати.
Рiзнi в нього бувають майстри.
Можна слово привчити на бровах стояти
Чи котитись плескачиком iз гори.
Розiм’явши у пальцях, як мокру глину,
Можна з нього зробити свистка,
І тодi хай яка б там лиха година –
Знай свищи та втинай гопачка.
Схочеш – буде тобi од води тихiше
Й мелодiйне таке на слух,
Сам незчуєшся, як заколише,
Як приспить поволi твiй дух.
З ним, iз приспаним, кажуть, легше.
Вже нiщо не пече й не болить.
А при зустрiчi шефовiй тещi
Вчи поклони – здаля ще – бить.
На трапецiях збитих iстин
Прiснуватi робить вiражi…
Слово, слово моє пречисте,
Кинь мене на свої ножi!
За пекучу безжальнiсть мого наговору –
Не повстанеш на мене хiба?..
Biк вичавлювать буду iз тебе покору,
Слово, вичави з мене раба!..
ІІ
От i посидiли вдвох. От i вигасла ватра.
“Слово, – питаю, – ти знов, ти i зараз у у мандри?
Ти i тепер до трудного чийогось порогу,
До сподiвання i вiри, до болю людського?”
Так повелося. Саме тi шляхи обирало.
Лиш посивiлим од болю до мене вертало.
Перед людьми у тяжкiм, неоплатнiм боргу,
Слово моє, я й сама вже як вишня в cнiгу.
Бризне остання iскрина вогню пiд золою.
“Слово, – кажу, – я ще не набулася з тобою.
Та просурмила тобi iз-за обрiю путь.
IЦо ж, попрощаймось. Я вiрю: на тебе ждуть.
Дам тобi хлiба – надiй i терпiння – в дорогу,
Жменьку ще теплих вугiль iз багаття оцього,
3 ними iди до людей i не скупо дiлись,
Так, як дiлились, iз нами дiлились колись.
Пайку голодну та й передiляючи круто,
Ситими духом тому й не уміємо бути.
Час, моє слово. В оцю непогiдь дощову
Час i мeнi вже розпалювать ватру нову”.
(3 votes, average: 2,67 out of 5)