ДО ГРЕЦЬКОЇ УРНИ
Пестунко тиші й лагідних часів,
Ніким не взята, спокою кохана,
Який митець тобі квітчастий спів
Створив, мов рими, солодко й старанно?
Яка легенда в камені звела
Хвалу, на тлі Аркадської оази,
Кому – живим чи смертним – їм обом?
Богам чи людям? Цноті між зела?
Що за погоня? Втеча напролом?
І бубни й флейти? Поклики екстази?
Мелодії, почуті серед нас,
Солодші не почуті. Грайте, флейти!
Не тільки тим, що схильні до прикрас,
Усім замріяним ліпоту клейте.
Нехай не буде співам голосним
Ніколи впину, віт не тихнуть лови.
Коханче сміливий, якщо цілунок
Ще не відбувсь, не переймався тим,
Люби й без нього! Крізь віків відлунок
Вона поверне повноту любови.
Щасливі, красні віти! Не роніть
Своїх листків, не шліть весні прощання.
Гравці на флейтах, труд благословіть,
Новим пісням несіть гучне ширяння.
Нехай снажна, охмелена любов
Дарує жар міцної насолоди –
Незгасне, вічне юности радіння, –
Допоки, звідавши палкої вроди,
Високу тугу погамує знов
Вогонь чола і спрага піднебіння!
Хто ті, що тільки жертвою живуть?
На зельний вівтар, сило таємнича,
Якій телиці ти освятиш путь?
Боки в гірляндах і в шовках обличчя.
Які міста на річаних низах
Чи мирні замки на високих горах
Вони зоставили в цю рань понови?
І буде вулиць непорушних порох
Лежати сонно; і, як давній страх,
Почнуть зіяти пусткою будови.
Аттична формо, позою ставна!
Прилюбна пара, в мармурі відбита,
На тлі дерев, як вічности луна,
Полонить зимно пастораллю літа.
Людський потік відплине, як роса,
Ти ж непомеркно будеш простувати
У майбуття, скоботами безкрає.
Людей принадо, будеш повідати:
“Краса – це правда, правда – це краса!”
Ввесь світ нічого ліпшого не знає.
1950, 1958, 1990, 1992.
(3 votes, average: 2,67 out of 5)