ПРИТЧА ПРО ЩАСЛИВОГО МУЧЕНИКА
Бувало, батько цвьохне батогом
Лінивого синочка – для науки.
А той у плач, до матері – бігом,
А мати парубка бере на руки.
“Мій мученику золотий, не плач,
Скатований, побитий мій герою,
Я дам тобі дукач, спечу калач,
Сльозами рани всі твої загою!”
Які там рани? І синців нема,
Бо ж батько бив, та по своїй долоні.
Але синочка не пече страма,
Вже він герой на маминому лоні.
Вже в нього ореол на голові,
І він його втрачати не жадає.
Нові дари – за жалощі нові,
Його не б’ють, а він таки ридає.
Так плачучи, уже й дорослим став,
Відомим, визначним і знаменитим.
Хоч не дає він для биття підстав,
Та дуже любить бути трошки битим.
Ну, так, щоб тільки видимість була,
А як не б’ють, то вигадає муки,
Підпалить сам себе, згорить дотла,
Воскресне, згідно з правилами штуки.
Йому, дивіться, й премії дають,
Звання, почесні грамоти, медалі;
Він дякує, а друзям шепче: “Б’ють!” –
І мало не вмирає від печалі.
Ах, любить він збирати дукачі
Як плату за свої тяжкі страждання.
А совість, що розбуджує вночі,
Спокійно засинає в передрання.
Вона, немов коханка, все йому
Прощає – повна злагода між ними.
Вона відійде в ранішню пітьму,
А він свого хреста за дня нестиме.
Щасливий мученик, чудовий дбач,
Для декого – то вже й месія новий!
На голові, немов чалма, калач,
А він вдає, що то вінок терновий.
1985
(2 votes, average: 2,50 out of 5)