ПЕРЕД ДЗЕРКАЛОМ - МОВЧАН ПАВЛО

Затримало б хоч ти, безпам’ятне свічадо,
минаючу, співку, гірко-солодку радість.
На аркуші води затримай хоч обличчя,
хоч рамцями обмеж пустечу руйнівничу…
Будинок, наче сніг, пойнявсь давно водою,
пом’якшала земля поволі під стопою,
рідкішим став твій слух – просіюється мова:
лишилося хіба якихось два-три слова,
“Вітчизна”, “ненька”, “ти”
та зойк чи вигук гострий,
що котиться вперед, вирівнюючи простір,
і навмання за ним ступаєш ти слухняно,
і, наче віск, в руках мнеш кулю олов’яну.
Розплющив глянцю шар, допив байдуже срібло,
порожнє скло розтовк на скалки вельми дрібно,
на порох розмолов, дмухнув – порожні руки…
Навіщо ж ти вивчав усі земні науки?
Щоб в щілини між склом все протекло до краплі,
що сяяла ізнов у просторі квадратнім
оманлива блакить чи незглибимі води,
яку на мить схитне новорожденний подих?

ПЕРЕД ДЗЕРКАЛОМ