ОДНОГО ВЕСНЯНОГО ДНЯ
Віщове дерево гуде дрімотно зранку,
розхильчасті гілки щось креслять нечітке,
і пада тінь від них на стіл, на чаю склянку,
де солодко тремтять березові листки.
Та це ж сьогодні день ясних світлонародин:
по білому біжать червоні птиці дня,
і хмара, що зійшла невмічено зі сходу,
пливе собі, й ніхто її не доганя.
І синя тінь лежить від будяка сухого,
що імені позбувсь і всіх сухих голів
і вже не пам’ята нікого і нічого –
стоїть собі один серед ясних снігів.
Довкола ні душі, проте чомусь так тісно:
ні глянути убік, ні пальцем ворухнуть,
а мимо скроней вдень йдуть промені ускісні,
і чути, як вони покликують весну.
І раптом з-поза пліч явився запах сіна:
терпкава духота і призелень густа,
зелена течія пінує по коліна,
і радість нареклась беззвучно на вустах…
Спрозорено – з глибин, з минувшин нерозтанних
прийшло і пропливло, розвіялось умить
невисловлене щось, що з іменем незнаним
споріднене навік і радістю щемить…
Кошуленька тонка, та ще тонкіші крила
з березових листків – березовий політ…
Ні відтворить те все, ні спам’ятать – несила…
Такий сьогодні день… такий прикметний світ…
(3 votes, average: 4,67 out of 5)