Кола
Змикаючи повіки, бачив:
Сиділи уздовж усього обрію,
Густо, мов ластівки на дротах,
І все ближче, все тішснішими
Концентричними колами,
Амфітеатром –
Нахилившись уперед,
З поривом і захватом,
Дивлячись у свої шкельця
На нього, котрий був у центрі,
З напнутими, як мідні струни,
Напружено захопленими поглядами, –
Підіймали його все вище й вище,
Так що повис він під самим небом,
Ніби стовпник,
Без усякого – при тому – стовпа.
Але було зовсім інакше:
Сиділи вздовж усього обрію,
Рідко, ніби краплини на дротах,
І все ближче, все тіснішими
Концентричними колами,
Амфітеатром –
Спинами повернувшись до центру,
Обличчям – до горизонту,
І, дивлячись у свої смарагдові шкельця,
Розглядали дукати,
Читали біржові папери
І любовні листи.
І не напнуті,
Тонкі павутинки поглядів,
Яких не було,
Так ослабилися і прогнулися,
Що він, котрий був у високості,
Провалився крізь землю
І, немов у воді, потонув у ній,
Залишаючи на поверхні кола
І падаючи на дно все глибше,
У воронку Діса,
Де врешті й застряг,
Головою проткнувши отвір
В потойбічну чорну ніч
Небуття.
А вгорі, вздовж усього обрію,
Ангели й дияволи,
Узявшись міцно за руки
І високо викидаючи ногами,
Мов ідіоти, скакали в танці
Й корчилися зо сміху.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)