ОСИРОТІЛА БАНДУРА
Пам’яті Івана Немировича
Ті молодості нашої вертепи,
Той фестиваль у Києві, давно,
Коли ми йшли по золоте руно
Із гір, лісів, морів, а чи зі степу…
Той з Прикарпаття, той із-під Одеси…
Не відаючи величі столиць,
Ніхто не перед ким не падав ниць.
І цілувались з нами поетеси,
Шукаючи розгадки таємниць.
З-під тої балюстради, де пасаж
За виграшки збігає на Хрещатик,
Заворкував тоді струмочок наш,
Наївний наш віршований початок.
Рябить твоя тільняшка – символ флоту.
Надії юні – вища благодать.
І ми тоді не знали ще достоту,
Що пісню можна запросто продать.
Ми знали горе, змалечку бідові,
Та кожен легко ніс заплічний міх,
Не маючи нічого, крім любові,
Такої, щоби стачило на всіх.
Ще Рильський був, Тичина і Малишко…
Не імена, а люди золоті!
І ми не вчились так, щоб тишком-нишком
Ані в гурті, ані на самоті.
Тепер новітній віршотворець, Ваню,
Жарину під подушкою трима,
Й такого поетичного змагання,
Майданного, відкритого, нема.
Гукай до велелюдного майдану,
Туди, де лиш тривога вдалині…
Все ж копію комонного Богдана
Як приз тобі вручили, не мені…
Вибої, сходи, урвища, уступи
Зосталися у фейлетонній грі…
Й не з’їдуться тепер уже докупи
На поклик твій воскреслі обзарі.
І нехтувала звабою червінця
Твоя матроська зболена душа…
Та на більярді щастя мав – по вінця,
Як вигравав, бувало, в Білаша.
А ти, Іване, вже не був поривний
Тоді, в останню осінь в Ірпені.
Лиш оживав огнисто при струні…
Невже тепер бандура-немирівна
Висітиме німою при стіні?
(1 votes, average: 5,00 out of 5)