ІМПРОВІЗОВАНИЙ КОНЦЕРТ
Дмитрові Никифораку
В часи, коли танцюють поодинці,
В епоху диво-дисків і касет,
Якщо до гурту сходяться вкраїнці,
Вас жде нема шинований концерт.
А ще коли на цій заморській суші
Збираються старі мої брати,
То піснею зігріті їхні душі
Летять додому з виру суєти.
Отак і тут, у Робітничім домі,
Де ватра братства й приязні горить,
Зійшлись мої знайомці незнайомі,
Щоб з рідним краєм хоч поговорить.
Над ними мов таке ж, як наше, небо,
І стріха є, і кусень на столі,
А прагнуть доторкнутися до тебе,
Як до галузки отчої землі,
А дивитися на тебе невимовно,
І ти вже й сам розчулився до сліз
Та подумки караєшся, гріховний,
Що грудку України не привіз…
Мандрівочці лиш строку половина.
Затям своє, побачивши нове…
Благання “Повій, вітре, на Вкраїну”
Уже й мене торкнуло за живе.
Над Едмонтоном вечір бивсь з неоном
(А в нас світання зачинилася гра…”,
Тоді і я підпрягся баритоном
До тенора добродія Дмитра.
А що ж, мовляв, ми теж не ликом шиті,
В епоху диво-дисків і касет
В несамовитім саможернім світі
Даєм немашинований концерт.
І даленів за обрій залу човен,
І в тім човні оркестрик не вгавав,
Василій Хомин, хоч і не Бетховен,
Все ж гарно нашій пісні підгравав.
Нехай тобі співається, співаче,
На спомин зойк рядків моїх візьми…
В мені і досі та вечірка плаче
Братерства ностальгічними слізьми.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)