“Де Златопіль, і Виска, й Хмельове…”
Де Златопіль, і Виска, й Хмельове
Купають зорі в лугових криницях,
Моє дитинство вічно тут живе
Із чистим дивосвітом у зіницях.
І все не допитається ніяк,
І все збагнути прагне до останку,
Чому скрипить крильми старий вітряк,
А не злетить у голубінь світанку;
Чому на вишні сонце воскреса,
А згодом у вишнівці думку зродить,
Чому то в лузі гострая коса
Щоразу пісні іншої виводить;
Чому веселка хмару обійма,
І як бджола своєї мурує соти,
Чому то мати плаче крадькома,
Заждавшись звістки з фінської, з піхоти…
Вишнево-тополиний краю мій,
Моє пшенично-вічне шумовиння!
Відрий мені скарби свої, відкрий.
З твого ж коріння я – твоє насіння.
Гойдає степ утому вечорінь,
Багатий хлібом, співом, колисками…
У батька брови стали колосками,
У матері – долоні як черінь.
І наді мною степовий орел
У розширі заклично молодіє,
Веде мене до карих тих джерел,
Що жебонять на хуторі Надія.
А потім – на Інгул через яри,
Щоб аж вітри за мною лопотіли,
Лише б побачить: доброї пори
В Лелеківку пташини прилетіли…
Ще у душі пшеничний звук струни,
Ще чується мені: жниварки косять,
А вже із степової глибини
Стожильно люди полум’я виносять…
Вишнево-тополиний краю мій,
Моє пшенично-вічне шумовиння!
Оновлюйся, як день, і молодій,
З твого коріння я – твоє насіння.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)