2. “Поетами назватись не спішім…”
Поетами назватись не спішім…
Цю істину я ще раз перевірив,
Коли прийшов у той опальний дім,
Де Пушкін струни рвав своєї ліри.
Та що там струни – рвався кожен нерв
Від суєти нікчем та кривд царевих.
Мені про все повідають тепер
Ці води, ця земля, оці дерева…
Поети – Пушкін, Петефі, Тарас…
А ми, пробачте, доти віршотворці
Допоки мислі будуть коло нас,
Мов цуценята, бігати на шворці.
На Псковщині цвітуть сади якраз,
Бузок, як хміль, в Михайлівськім яріє.
Наш різномовний збуджений Парнас
До Пушкіна несе свої надії.
Отямтесь, не біжіте навмання,
Не стрекотіть у віршах по-сорочи.
Ми, хай далека, а таки ж рідня
Поетових рядків і многоточій…
…Смаглявочолий Обдула Аббас,
І запальний, і молодий, і добрий,
Неначе в нім зібравсь увесь Кавказ,
Вогнем очей пострілює за обрій.
Тим часом ми з Чурбановим Ташли,
Нащадки тих, що гинули поволі,
До Острова усамітнення дійшли,
Поетові доторкнулись долі…
Смеркає… Схлипи. Сороті внизу.
Не галасуйте, хлопці і дівчата.
Десь тут хазяїн ходить поблизу,
Хоч би з пошани варто помовчати.