РОЗДІЛ 4

Привіт, привіт, брати мої,
Окремо
й всі у масі!
А надто ті, що десь там є
В далекому Донбасі,

Що там лупають антрацит…
Привіт,
привіт,
привіт,
привіт!

Бажаю щастя для краян
І – сто процентів понад плян!
А кому треба, то й сот п’ять,
Щоб було чим
штани латать.

Туди ж забіг і наш Антон…
Пардон –
простіть –
простіть –
пардон! –
Ще трохи – й зрадив би збігця.
Це ж не Антон фігура ця!

Це – “хтось”,
“совєтський елемент”, –
Ви подивіться в документ!:

Сільрада,
Штемпель і печать…

Живі десь мруть
мерці ж – мовчать.

Не лепське місто та Уфа,
Але
великий Мустафа!

Так, значить, от оцей “Роб-Рой”,
Чи мо’ якийсь “Роєнко”, –
Цей знеосіблений герой, –
В Донбас пішов наш “Е н к о”.

Сказати просто (щоб без риз):
П і д з е м л ю х л о п е ц ь н а ш п о л і з.

Поліз –
і щез у тьмі шурфа.
Бувай здоровий, Мустафа!

І
І естакади, і хоппри,
Вагони…
Террикони…
Антон візьми туди й попри, –
Шукай тепер Антона.

Якщо під сонцем йому зась,
Як там його не треба, –
То він з Антона став “Івась”
Й шурх в пекло замість неба.

Сховавсь під землю наш малий.
“Тут, Господи, мене й закрий!
Аж привали камінням, аж…
Аж очі сажою замаж!
Щоби не бачив я й доби,
Та і мене ніхто щоби!”

І обернувсь в ніщо “Івась”, –
Став шахтарем незнаним…
Чудесне місце цей Донбас
Для всіх сиріт і гнаних!

Вже й не “Івась” це,
й не Антон, –
Таке щось,
чорній масі в тон.

А чорноти тут хтось припас!
Чудесне місце цей Донбас!

Усі тут рівні, з чорноти, –
І ти – як він.
і він – як ти.

Та ще як мила чорт припас,
То й мама
не розлучить вас.

Ні,
славне місце наш Донбас!

Сюди втекти, – мов аж в Китай.
Хоч ти питай,
хоч не питай,
Хоч ти шукай,
хоч не шукай,
Хоч ти кричи,
хоч ти гукай…
Тут вже ловцям урвався бас!
О, славний, милий наш Донбас!

Немиті люди – як чорти,
І ти – як всі,
і всі – як ти.

ІІ
Десь там лишилась “шірока”
Ота “страна родная”,
Що місця в ній ані вершка
Антонові немає,
Ані для роду усього,
Ані для імени його.

Лишилась там десь “шірака”!!
Лишилась там “радная”!!!
А тут –
вже місця більш вершка
Антон в цім пеклі має.

Ще й має кайло
і ліхтар,
І чорний став, –
як пролетар.

Вугілля й хліба ж тут –
з а п а с! !.

Прекрасне місце
наш Донбас!

А що немає мила в плян, –
Ну, що ж…
Раз влучив Мікоян.
Чи інший хтось
з “ясних” кремлян.

ІІІ
Ось так і зник в підземній млі,
Став хлопець мов би тлею.
Немає місця на землі,
То мо’ хоч під землею.

Та й взявсь селюк,
ой, взявся в піт
Об камінь розбиватись, –
Немов хотів десь в інший світ
Крізь землю продовбатись.

І так трощив він твердь німу,
Аж дивувались всі йому, –
І де та сила в нього є?
Аж по три норми видає!!

Всі дивувалися йому.
Лише не знали всі – ч о м у?

Чому цей хлопець так тремтить?
Куди спішить?
Куди летить?
І в чому сила його є.
Що аж три норми видає?!

Не знав ніхто, що він летить
Нещасною душею
У інший край,
У інший світ
Довбаючи траншею, –

В той світ квіток і голубів,
Що він навіки загубив.

Не знав ніхто, що він з ж у р б и
Всю силу з себе витис!
О, Господи!.. Хочби… хочби
Крізь землю проломитись!

Що норма й план йому – чуже,
Душі до того байдуже.

Він просто з жаху вглиб заліз,
Щоби ніхто не бачив сліз,
І там він чорну ніч довбе,
Щоби в труді забуть себе.

Ось так селюк наш працював,
Кидаючись душею,
І по три норми видавав,
У інший світ –
до волі й прав
Довбаючи траншею.

Та й сам не зчувсь коли і як
Зробивсь у д а р н и к о м козак.

IV
Шумлять вітри.
Пилять хоппри…
Вже наш працює років три…
Чотирі…
П’ятий рік пішов…
Став заростати й рани шов,

В труді забув усі жалі, –
Розбив їх в вуглянім кітлі,
Розбив їх в друзк,
розбив їх в пил
Об блиск праісторичних брил.

І став Антон не той тепер, –
Зробився він, як Гуллівер.

Хазяїн він!
Володар той,
Що за палац обрав забой.

Вже він не тільки “пролетар”, –
Вже він п о ч е с н и й став шахтар.

А там – не зчувсь як і коли –
Його
в г е р о ї в о з в е л и.

Бо ж труд тяжкий – це був завжди
Уроджений талант Біди!
Це всього роду Божий дар!

То й став в е л и к и й він шахтар:

Одного дня, одного дня
Дістав він О р д е н і звання.

І став він не якась біда, –
Зробивсь Антон
Г е р о й Т р у д а.

Герой Труда!
Труда Герой! –
Гукнули всі навколо.
А надто ті, що у забой
Не лазили ніколи.

І заздрили усі йому,
Труда Героєві тому.

Отак нещасний наш селюк,
Кидаючись душею,
Із царства туги,
з царства мук
Геть видовбав траншею.

З засудженого без суда
Зробивсь Антон
Г е р о й Т р у д а.

Лише ніхто не знав про це
(Ані який “Шельменко”),
Хто він такий, Герой оцей,
Хто він такий цей “Енко”.

Згубилось все, без вороття, –
Припало пилом забуття.
Припало шаром чорноти.
О, мій Донбас!
Прекрасний ти!

V
Шумлять вітри.
Пилять хоппри.
Гуркочуть естакади…

Минуле – орден все закрив,
Неначе барикада:

І синє небо,
і ягнят,
І злото нив,
і тихий сад,
І крик братів,
і сум батьків,
Відчай і сльози матерів,
І марш колон…
І пащі псів…
І гул проклять тих голосів,
Що ще й тепер (о, цить, мовчи!)
Кидають серцем уночі,
Ім’я і рід,
село і дім,
І хто він є, шляхом яким
Прийшов сюди, між ці хоппри,
По що і чого ради, –
Усе це Орден геть закрив,
Неначе барикада.

Він ліг на все,
немов печать.

Вітри ж хоч знають –
та мовчать.

VI
Отак нещасний наш селюк,
Кидаючись душею,
Із мряки туги, з царства мук
Геть видовбав траншею, –

З засудженого без суда
Зробивсь Антон:
Г е р о й Т р у д а.

Та й сам боявсь, цей пролетар,
Цей мовчазний і гордий,
Боявся знатний цей шахтар
Заглянути за орден.

Нехай висить.
І все хай там
За ним береться забуття.
Хай починається строфа
Як написав той “Мустафа”.

Хай кане слід вітрів і бур.
Як пил із террикона…
І орден став неначе мур
Для нашого Антона.

За ним він жив.
І гордий труд
Любив свій у “глибинах руд”.

І тільки іноді взавід
Зринало по утомі,
Як вимірав бідівський рід
У тій далекій Комі,

Та ще,
як в радісній порі
Мов вівці паслись трударі…

Цур, цур!.. Гиля!.. Це хтось на зло!
Цього далебі й не було.

І сумував тоді Біда,
Шукав чогось без сліду,
Журився наш Герой Труда…
Ніхто про те не відав.

І нишком слав він сухарі
Якійсь троюрідній сестрі
(Останній в роді),
і хусток,
І зшитків для її діток,

Картоплі ще (бо ж недорід), –

Щоб не загинув зовсім рід!

Він був радий, що десь є ці, –
Хоч ці! –
маленькі корінці.

Нехай живуть. Ростуть! Гляди –
Розквітне знову рід Біди.
Могутній рід!
Усім на злість!
Рід звитяги і слави,
І, хто зна, може ще й колись
Бідівської держави.

А покищо…

VII
…Утікши в труд,
Трудився він “в глибинах руд”.

І пам’ятав,
за що й коли
Його в герої возвели.

Вогонь жалю у нім простиг.
І владі він усе простив.

Забув страждання все своє
І думав, –
може ж Правда є.

А може ж є!
А може ж є!
А може ж
правда ж
таки ж
є!!!

Бо серце людське все ж таки
Не може мучитись віки,
Не може жить в злобі і злі
І всім прощає взагалі
Навіть найбільшу хулу
За ласки крихітку малу.

Отак Антон.
Він зло скостив
І владі він усе простив.

І тільки іноді у снах
Зринали зимні зорі, –
Сосна ввижалася одна
Далеко на Печорі,

Мов сон,
мов привид
з давнини.
І блідла,
меркла
в далині.

VIII
Але не довго було так,
Десь враз прийшла блокада
І того Ордена тяжка
Упала барикада.

Став “викритий” Герой Труда:
“Т а ц е ж н е “Е н к о”!
Ц е ж Б і д а!!!”

Знайшли його,
знайшли ловці
Й на “трудовім Парнасі”,
Пронюхали “герої” ці
Героя на Донбасі!

І закрутилась “чехарда”:
“Т а ц е ж н е “Е н к о”!
Ц е ж Б і д а!!!”

Біда!
біда!!
біда!!!
біда!!!
Став куркулем Герой Труда!!!
Чи топак, пробі, навпаки:
Куркуль
Героєм
став
таки!!!
Обдурені більшовики! –
Чекісти й всі політруки!!

Біда,
біда,
біда,
біда, –
Всіх обдурив Герой Труда.

І завертілась “чехарда”:

“Проклятий “Енко”! От біда…”

ІХ
Закудкудакав телеграф,
Завили телефони,
Так ніби це знайшовся граф
Замість Біди Антона.

Сокоче стрічка, як змія…

Так провалився в пекло я.

Прийшов енкаведе наряд:
Прощайся, кажуть, з сонцем, брат.

Зірвали орден із грудей,
Дали ним в зуби так що й гей,
І повели.
Втоптали в прах
Мене, біду Антона.
І зник я, наче на вітрах
Пилок із террикона.

Розпатрошили так що й жах
(Така от нагорода!),
Геть прокляли на зборах шахт,
Як “ворога народа”,
Зробили пострахом всіх мас…

Бувай здоровий, мій Донбас!

За всі мої старання – приз!:
Сказали:
“Це куркуль проліз!”

“Куркуль проліз”…
“Куркуль проліз”…
Такий от приз!
Такий от приз…

Х
За всі мої старання – приз:
Сказали –
“Це куркуль проліз!”

Проліз у шахту, бач куди!
І то чого, подумай ти!

Чого куркуль проліз в забой
Щоб всіх душить, труїти?
Щоби ламати всіх – ой, ой! –
Споруди,
плани,
звіти?

Та де! Ще гірше! Та куди!
Ще гірше!! Він проліз туди…
Ще гірш!!!
Пролізла ця біда
Щ о б и г е р о є м с т а т ь т р у д а!

От бач чого!
Така біда! –
Щоби Героєм стать Труда!

Пролізла, бач, щоб обапліч
Дорватись до роботи,
Щоби трудитись день і ніч
І підпливати потом.

Бо в працю змалку він влюбивсь.
Бо для труда
Біда родивсь.

А ще проліз оцей “куркуль”,
Щоб в праці над програму
Черствого хліба заробить
Щодня по кілограму.

От бач чого!
От бач чого!!
Насилу викрили його.

Хвала ж, хвала брачким ловцям –
Хвала єжовським молодцям!

Для отаких хитрющих “птиць”
Єжовських треба рукавиць.

Отак він – наче план підняв,
Аж по три норми виганяв,
Аж потом доливав хоппер…
Та що ж виходило тепер!:

ХІ
Це ж він не чорний антрацит
Довбав в пітьмі забою
А яму Сталіну (ось цить!)
Рив “тихою сапою”.

Хвала ловцям,
хвала людцям,
Єжовським бравим молодцям!

Це ж не вугілля-антрацит
Він гриз в пітьмі забою,
А яму Сталіну, і квит,
Рив “тихою сапою”!

Сапою тихою.
Й на скон
З вугіллям пер на террикон
Того “отця”…
Хвала ловцям –
Єжовським “добрим молодцям”!

Така мара, бач, цей Біда, –
Зробивсь Героєм він Труда,
Він потом доливав хоппер…

А що ж виходило тепер!:

Це ж він не з прірви антрацит
Лупав в пітьмі забою,
А “власть совєтськую” (ось цить!)
Тяв “тихою сапою”.

І день,
і ніч –
все тяв і тяв…
Поки й Труда Героєм став.

Така мара,
така біда, –
Зробилась Лицарем Труда!
І славний Орден доп’яла!
І стала честь їй і хвала!

І все за те,
щ о р о к і в з п ‘ я т ь,
Пролізши в ніч забою,
“Куркуль” цей антрацит підряд
Тяв “тихою сапою”.

Так от за те тепер його
Згромили громовиці:
Героя славного того
Взяли у “рукавиці”,

В єжовські тобто.
Всім на страх –
Повергли його
в пил
і прах.

І замість Ордена, йому
Вождь “ордер” дав на Колиму.

ХІІ
Та перш ніж іти в той край,
Пройшов він
через тюрем рай.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)