РІЗЬБАР
Бриластий мармур грає білиною.
В надхненні зваг, окрилений луною,
Набуток надр обколює різьбар.
Аж терпне стан… Який суворий чар
Зате він чує серцем бунтівливим!
Як ваговито розмахом щасливим
Він заганяє в мармур долото!
Витай, душе! Не відає ніхто,
Ніхто не знає, – в самоті майстерні
Різьбить різьбар. Хай витвори модерні,
Непогамовних поспіхів синки,
Переганяючи потік прудкий,
Збирають славу по швидкій роботі,
А він, як провідний Буонарроті,
Кому дзвінка скорилася доба,
Довба і коле, коле і довба,
І замашного молотка ударом,
Душі і серця непогасним жаром
Холодний мармур пильно зогріва.
Минає час… Поволі голова,
Крутих рамен мускулля монолітні
Навік у форми входять заповітні,
Аж видно жили – пнуться, ніби кров
Струмить схвильовано… “Яких обнов
Перехопити? Сонця? Блискавиці?” –
І, надихаючи взірець традицій,
Він ярим карбом стилю надає,
На архитвір єство кладе своє,
Йому одному знане і властиве.
Минає захват, як ярлива злива,
І от небавом – пожадана мить! –
Важучий марму легко так дзвенить
І глядачеве зупиняє око.
Який нестрим! Як владно і широко,
І переможно в поклики боїв,
Немов рапсода героїчний спів,
Перетопивши прагнення і пружність,
Високим летом пориває мужність!
1947
(2 votes, average: 5,00 out of 5)