ЯМА
Копають яму… Завше так було.
Моє мале на пагорбах село –
Де блискотять глибокі криниці –
Як рушники, стежок людських кінці
Впускало в яму. Чулось на горі,
Як груди лунко падають на гріб…
Земля тим пухом, роду мого прах,
Та звідтіля він – мій найперший страх.
Мій страх за рід, за брата, за народ,
Кому землею забивали рот,
Кому копали ями кожен раз
Як зводився проти знущань, образ.
…Копав рови студентський будзагін
Неподалік високих сірих стін,
І докопались… Наче в штабелі,
Людські останки складені в землі.
То сталінський, то беріївський меч
Упав на них в дні відступів, як втеч,
І віру він потрощив, обагрив,
І наші синьо-жовті прапори…
Гула війна. На ямі – яма скрізь,
І жити хочеш – теж у яму лізь.
Не раз і ми ховались в ній малі –
Від бомби вирва зяяла в землі.
…Та яма вічна. В ній немає дна
І чорний спогад з неї вирина:
П’ють м’ясники в ній з кварт гарячу кров,
Посміюючись з мене – будь здоров!
П’яніють від зчорнілого вина,
На кожному – вина… вина… вина!
“Нас не проймеш – суди чи не суди,
Вам, праведним, дорога теж сюди.
То – істина: стоїть на тому світ,
Огляньсь довкола, в далину, піїт, –
Скрізь боротьби і всюди хлище кров,
А ти собі катуйся – будь здоров!
Ще не такі вставали бунтарі
І кликали до чистої зорі,
І їх, сердешних, – те собі затям –
Їх вчасно всіх спроваджено до ям.
Бо справедливість – історичний хліб,
А де живі – там торжествує зло…”
Копали яму, думали – на гріб,
А в ній живе забило джерело!
І вірим, і не віримо: невже
З цієї миті не підстереже
Лиха година доброї мети
І вже не підкопаються кроти
З холодної німої глибини,
Від тої непростимої вини,
Де чорні ями незакритих ран
Земля бинтує в ранішній туман.
Хто каже: є… Хто каже, що нема.
Там де стояла не одна тюрма,
Там, де дроти, чагар чи будяки,
Лежать в землі забуті кістяки.
Що б ти не думав, що б ти не робив,
Як не ховався б в скопище юрби,
Як не вдавав би, що її нема –
Вона на тебе дивиться німа.
Вона тобі спокою не дає,
Неначе ходиш над її краєм.
Пиши, балакай чи бунтуйсь вночі,
А десь чекають давні копачі.
Холодні, мовчазливо ділові,
Як тіні – поруч, тільки що живі.
І поки десь збирається досьє –
Вони чекають мовчки на своє.
О світку білий, ти зійшов на грань,
Ти злом останню віру не порань,
Не підрубай останню із надій,
Її, мов квітку, бережно лелій.
Не вирви дерну на краю з-під ніг –
Хай вкриє рани молодій моріг…
Ти стільки зміг, ти стільки переміг!..
Ніч на 25.02.1988 р.
(3 votes, average: 4,00 out of 5)