ТРИ БАЛАДИ
ЛЕМБЕРЗЬКА КАТАСТРОФА 1826 Р.
“Дня 14 липня 1826 року прийшла подія, що потрясла цілим Львовом:
стара ратушева вежа пополудні зарисувалася й о годині чверть на сему
вечором з великим тріскотом завалилася. Наперед вже опорожнено
ринок з людей, але все-таки у звалищах погиб трубач, двох жовнірів і
кількох робітників”.
І. Крип’якевич
“Історичні проходи по Львові”
З отого дня суремного, як завалився ратуш,
усе навіки зважене і вписане в архів:
“Понесено у людности не так велику втрату:
погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників”.
Маленька апокаліпса на ринковому пляці:
з розпуки позіхнуло трагічне місто Львів,
мов гер таємний радник над аркушем реляції:
один трупач,
твох шофнірів,
кількох ропітникіф.
Зібрали вдовам на свічки, а матерям на ліки.
Дітей забрали в інтернат на вулицю Сиріт.
На поминках буяла чернь і мандрівні каліки
і гупав кусками о брук увесь калічий рід
(і кожен чесно їв, і пив, і плакав як умів:
погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників).
Поховані під вежею, вони ввійшли в комори,
де світло мре і твердне кров, де вже не чути з тьми,
як на майданах і в шинках реве житейське море.
Там інше світло – і воно біліє над кістьми.
Вони зійшли в підземну хлань, немовби в інше місто, –
Їх не любили на землі й забули серед хмар.
Ішов попереду трубач.
Він дув натхненно й чисто –
так ніби не трубу тримав, а вогняний ліхтар.
Коли ж посмертні очі в них зітліли, мов одежа,
Вони злягли на дно камінь – плече коло плеча,
Лиш не вгавав, як джерело, і виростав, як вежа,
Таємний і хрипкий сигнал – відозва трубача.
ДИДАКТИЧНА ВИСТАВА В ТЕАТРІ БОГУСЛАВСЬКОГО
“Велике вражіння у Львові зробило те, як один із акторів відкрив
домовини з людськими кістяками, – при перебудові костела на
театр забуто усунути з підземелля давніх покійників…”
І. Крип’якевич
“Історичні проходи по Львові”
Панове публіка, для трепету і млості,
для гостроти і свіжості в серцях
репрезентуєм підземельні кості.
Панове, всі ми ходим по мерцях,
як по мостах. Вони лежать під нами,
тверді, мов підмурівки у домах, –
ростуть униз невидними вогнями.
Пройміться світлом ницих костомах…
Розкішно вам у ложі, мов на лоні,
на галереях – тупіт і аншлаг,
ви так бурхливо плещете в долоні,
немовби винні в смерті бідолах…
Панове, цить!
(Стікає воском люстра…)
Мерці мерцями, їм не в голові.
А ми – мов лишаї на тілі людства –
Голодні, геніальні і живі.
Тож порятуйте нас! і лорнетуйте
Худу й безкровну шкіру галатей.
Подайте хліба, рани побинтуйте –
панове, всі ми схожі на людей,
зігравши королів і принців крові,
у вицвілих плащах, мов у мішках,
підем у тьму – в мансарди вечорові –
і спати полягаєм на дошках…
НАШІПТУВАННЯ ВІКІВ
“В 1885 р. Франц-Йосиф відвідав знову
Замок у вечірній порі, в каварні гостила
його шляхта, з балькону каварні цісар ог –
лядав
ілюмінацію Львова на його честь”.
І. Крип’якевич
“Історичні проходи по Львові”
Мій цісарю, хвала тобі – яка щаслива нація,
що ти ступив на наш пісок вечірньої пори.
Кущем небесним зацвіла ясна ілюмінація,
остроги в тебе срібляні. Ти дивишся з гори.
І дим ракетниць очі їсть – яке палке зворушення!
У церемонімайстра з напруги карк упрів.
Ми всі готові хоч на смерть, мов посполите рушення,
і сльози капають з очей гицлів та шандарів.
(Наш загумінок став як сад. Петардами і бомбами
обстріляно небесне дно для більшої краси.
Оркестри віддано ревли тромбонами і тромбами,
Повії прагли негліже і пудрили носи).
Ілюмінація! Оркестр! Волаємо і граємо –
цісарська доля – наче сфінкс, і що вона пошле? –
чуму, пожежу чи війну, небіжчика в Сараєво,
тож веселися, цісарю, ти ще дитя мале!
Ще маєш білого коня і капелюха з перами,
твердиня влади, мов горіх, імперія без меж,
таємно вішаєш когось, обдурюєш паперами,
і де ще той двадцятий вік, в якому ти помреш?..