ІЗОЛЬДА ДО ТРІСТАНА
Ти не можеш приспати моєї туги,
Годі найти нам округле щастя,
Ми спраглі, як пісок пустелі,
Ми – ті човни, що ніколи не причалять
До спокійного берега. Та все ж таки
Ти – мій гай, в якому я радо б заснула
По дневі повнім турбот, сузір’я, що я відкрила:
Ти – явір мій, на якому розп’ясти я далася б,
Ватра, в якій я горю первісним горем,
Доки не впаде на нас ласка, як щедрий сніг.
Коли візьмемо все незрозуміле у жмені,
Неначе іграшку просту з барвистого скла,
І, сміючись, зрозуміємо темну сутність речей?
Як гомоніли б тоді нам схили й дороги!
Як обняла б нас тепло природа правом дозвільним!
Більше, як ластівок з чистого духа і співу,
Глибше, як безгрішних зубрів та оленів.
Ми скинули б нашу вину, як листя осіннє.
Росли, багатіли до світла!
– Я знаю це добре, як інші речі,
Заворожені в нашій крові, яких нас не треба вчити.
Але хто плакав так гірко
Над ранніми росами? Хто дав свою кров
Японським трояндам, кущеві калини в саду?
Хтось, хто нас гріє таємно, кому, незрячі,
Мимоволі, забираємо нашу любов.
Якби ж ми могли Його попросити,
Аби поклав свої пальці в ями наших очей,
Якби ж ми могли, як Марія, припасти Йому до ніг,
І, хоча б у невмах, почули звук Його слова!
Які б ми сильні стали! Як нам важко
Любити далеко від любого –
(Інакше люблов не була б дарунком від нас,
А тільки сліпою, неминучою долею).
Але Він добрий. Він, як єлеєм, сонцем і росами
Лікує роздерте листя бананових пальм,
Дає з розхилених жмень звірям радість і біль
І кличе нас за собою: спраглих правди й краси.
(3 votes, average: 3,33 out of 5)