ЛЕСІ УКРАЇНЦІ
Боюсь торкнутись iменi твойого.
Але зоря, ота, що у вікнi,
Твоя зоря, задумлива i строга,
Зорить подовгу уночi й менi.
Молюсь на неї, сповiдаюсь їй,
Її тремтiння нiжно зберiгаю.
Ciм струн твоїх у тишi золотiй,
Ciм вiчних струн в душi моїй спiває.
І вже не знаю, на якiй iз хвиль
Моя piкa в твою впадае круто.
До слова – слово, як до болю бiль,
До думи – дума, як до рути рута.
І вже не знаю, у чиїм життi,
З ким це було, з тобою чи зi мною?
На барикади мужностi крутi
Встае дзвiнка поезiя до бою.
А слово i тремтить, i поспiша,
І чути наче дзвонiв десь бринiння,
Й сміється Мавка – страчена душа,
А у вікнi зоря, оця, що й нинi.
І небо многомудре та хмiльне,
Оце, що й нинi, вечорове небо.
І хай мене хтось тяжко дорiкне
Нескромною причетнicтю до тебе.
Нехай! Та я, мов хвиля до рiки,
Мов зерня спрагле до свойого поля,
Таки причетна мiцно й навiки
До слова, до надiй твоїх i болю.
Причетна вiд найпершого “люблю”.
Причетна до останнього “кохаю”.
Мою причетнicть, як судьбу мою,
Твоя зоря ген-ген благословляе.
Благословляє й ciє на уста,
На серце ciє ломикамню сiм’я,
І ожива те сiм’я. Й пророста.
І зацвiта твоїм безсмертним iм’ям.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)